Читатель мысленно восстанавливает, вспоминает ход Великой Отечественной войны. При этом поэт использует местоимения «наш», «ваш», которые становятся важными образными обозначениями. С одной староны, погибший солдат уже отдален смертной чертой от живых и для него они находятся по ту сторону смерти («ваши машины», «ваши спины» и т. д.), но с другой — он не может мыслить себя вне родной земли, вне своих воинов-братьев. Мысленно он с ними, хотя уже не в силах встать рядом. Отсюда: «Наш ли ржев...», «Удержались ли наши...». Разъединяясь, он тут же объединяется с живыми, хотя и осознает грань между ним и живущим. Получается так, что чувства и мысли убитого воина как бы «перетекают» в живых, становятся их мыслями и чувствами, а живые сохраняют верность тем движениям души, которые звали на битву погибшего героя.
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
Читатель мысленно восстанавливает, вспоминает ход Великой Отечественной войны. При этом поэт использует местоимения «наш», «ваш», которые становятся важными образными обозначениями. С одной староны, погибший солдат уже отдален смертной чертой от живых и для него они находятся по ту сторону смерти («ваши машины», «ваши спины» и т. д.), но с другой — он не может мыслить себя вне родной земли, вне своих воинов-братьев. Мысленно он с ними, хотя уже не в силах встать рядом. Отсюда: «Наш ли ржев...», «Удержались ли наши...». Разъединяясь, он тут же объединяется с живыми, хотя и осознает грань между ним и живущим. Получается так, что чувства и мысли убитого воина как бы «перетекают» в живых, становятся их мыслями и чувствами, а живые сохраняют верность тем движениям души, которые звали на битву погибшего героя.
Объяснение:
Объяснение:
Хто з нас не любить книжок? Дійсно, важко уявити таку людину. У народі кажуть: "Хто багато читає, той багато й знає". Кожен — інтелігент, бізнесмен, робітник — має хоча б невеличку особисту бібліотеку.
Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері.
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.