Составь план рассказа А. П. Чехова «Хамелеон», расставив пункты по порядку. 1. Нашли хозяев. 2. Окровавленный палец. 3. Что за крики? 4. Хозяина оштрафовать, собаку усыпить. 5. Хрюкин сам виноват, собака генеральская.
Іван Франко у своїй історичній повісті "Захар Беркут" змалював життя руського суспільства XIII століття. Жителі карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землі Тухольщини бояринові Тугару Вовку. З такою ж відвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовників. У цій повісті Франко показав, що саме простий народ був рушійною силою історії.
На фоні боротьби громади села Тухлі з боярином Тугаром Вовком і монгольською ордою змальовані головні герої повісті. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава наділені найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, відданими інтересам рідного краю. І тому вони протиставлені зарозумілому бояринові Тугару Вовку — експлуататору і зраднику, жорстокій монгольській орді на чолі з ватажком Бурундою.
Головний герой повісті — Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрість, висока моральність, велич, сила. Він справжній патріот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвідом, для якої громадські інтереси над усе. Його люблять і шанують люди, та й доля до нього прихильна.
Зовсім протилежним йому І. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дійсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник — дуже хижа й пихата людина. Саме ці риси характеру призвели його до відступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кінець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольській долині.
Жорстокою руйнівною силою виступає в повісті монгольська орда, а на її чолі — Бурунда. Він, як і Вовк, прагне володіти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю і заплямований кров'ю, його не можна сприймати без жаху і здригання. І якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда — це звір. З особливою виразністю цей звірячий характер виявився під час загибелі його вояків.Повість "Захар Беркут" відкрила мені захоплюючу сторінку історії мого народу. А ще познайомила з мудрою і прекрасною людиною — Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усі його дії були спрямовані на добро в громаді, а його мудрість ще довго буде слугувати багатьом поколінням: "Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас".
ответ: В декабрьский вечер 1828 г. в Москве, куда снова приехал Пушкин, произошла встреча, роковым образом изменившая весь ход жизни Пушкина: на одном из московских балов поэт увидел шестнадцатилетнюю красавицу – Наталью Гончарову. Красота девушки поразили Пушкина, и он тогда же сказал, что участь его будет навеки связана с нею. П. А. Вяземский, еще не знавший о встрече Пушкина с юной Гончаровой, сразу заметил в нем перемену и писал 9 января 1829 г. А. И. Тургеневу: «Он что-то все время был не совсем по себе. Не умею объяснить, ни угадать, что с ним было... и все не узнавал прежнего Пушкина».
Пушкин после встречи с Натальей Гончаровой уехал 5 или7 января 1829 г. в Старицу, имея в виду позаботиться о выпуске «Полтавы», но в середине марта вновь вернулся в Москву. Он стал бывать в доме Гончаровых, познакомился и с 18-летней сестрой Натальи, Александриной, знавшей наизусть его стихи.
Наталья Гончарова была очень застенчива, держала себя с Пушкиным тихо и робко, и тем еще больше нравилась ему.
Мать, Наталья Ивановна, женщина грубая и своенравная, не очень жаловала Пушкина. Поэт с сомнительной политической репутацией, не располагавший, к тому же, определенным материальным состоянием, не очень импонировал ей в качестве мужа дочери-красавицы. Собственное ее имение было разорено, она нуждалась и рассчитывала найти для дочери лучшую партию. И когда 1 мая 1829 г. Ф. И. Толстой явился в дом Н. И. Гончаровой и от имени Пушкина просил руки ее дочери Натальи Николаевны, Наталья Ивановна ответила уклончиво: дочь еще слишком молода, надо подождать...
Пушкин, получив ответ матери Гончаровой, в тот же день написал ей: «На коленях, проливая слезы благодарности, должен был бы я писать вам теперь, после того, как граф Толстой передал мне ваш ответ: этот ответ – не отказ, вы позволяете мне надеяться... Я сейчас уезжаю и в глубине своей души увожу образ небесного существа, обязанного вам жизнью...». Отправив письмо, Пушкин тут же, не спросив разрешения Бекендорфа, выехал на Кавказ и в Арзрум, где шла война России с Турцией. В действовавшей армии находились тогда брат Пушкина Лев, лицейский товарищ Раевский и декабрист Михаил Пущин.
Відповідь:
Пояснення:
Іван Франко у своїй історичній повісті "Захар Беркут" змалював життя руського суспільства XIII століття. Жителі карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землі Тухольщини бояринові Тугару Вовку. З такою ж відвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовників. У цій повісті Франко показав, що саме простий народ був рушійною силою історії.
На фоні боротьби громади села Тухлі з боярином Тугаром Вовком і монгольською ордою змальовані головні герої повісті. Захар Беркут, його син Максим, Мирослава наділені найкращими рисами характеру. Вони постають перед нами чесними, вольовими, відданими інтересам рідного краю. І тому вони протиставлені зарозумілому бояринові Тугару Вовку — експлуататору і зраднику, жорстокій монгольській орді на чолі з ватажком Бурундою.
Головний герой повісті — Захар Беркут. Йому притаманна народна мудрість, висока моральність, велич, сила. Він справжній патріот свого краю, людина мудра, розважлива, з великим життєвим досвідом, для якої громадські інтереси над усе. Його люблять і шанують люди, та й доля до нього прихильна.
Зовсім протилежним йому І. Франко змалював боярина Тугара Вовка з його дійсно вовчою натурою. Цей деспотичний зрадник — дуже хижа й пихата людина. Саме ці риси характеру призвели його до відступництва, а зрадника завжди чекає ганебний кінець. Тугар Вовк загинув разом з монголами в тухольській долині.
Жорстокою руйнівною силою виступає в повісті монгольська орда, а на її чолі — Бурунда. Він, як і Вовк, прагне володіти українськими землями та народом. Цей образ наче налитий люттю і заплямований кров'ю, його не можна сприймати без жаху і здригання. І якщо у зрадника Тугара Вовка ще є щось людське (його ставлення до дочки), то Бурунда — це звір. З особливою виразністю цей звірячий характер виявився під час загибелі його вояків.Повість "Захар Беркут" відкрила мені захоплюючу сторінку історії мого народу. А ще познайомила з мудрою і прекрасною людиною — Захаром Беркутом, який став моїм улюбленим героєм. Усі його дії були спрямовані на добро в громаді, а його мудрість ще довго буде слугувати багатьом поколінням: "Доки будете жити в громадському порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас".
ответ: В декабрьский вечер 1828 г. в Москве, куда снова приехал Пушкин, произошла встреча, роковым образом изменившая весь ход жизни Пушкина: на одном из московских балов поэт увидел шестнадцатилетнюю красавицу – Наталью Гончарову. Красота девушки поразили Пушкина, и он тогда же сказал, что участь его будет навеки связана с нею. П. А. Вяземский, еще не знавший о встрече Пушкина с юной Гончаровой, сразу заметил в нем перемену и писал 9 января 1829 г. А. И. Тургеневу: «Он что-то все время был не совсем по себе. Не умею объяснить, ни угадать, что с ним было... и все не узнавал прежнего Пушкина».
Пушкин после встречи с Натальей Гончаровой уехал 5 или7 января 1829 г. в Старицу, имея в виду позаботиться о выпуске «Полтавы», но в середине марта вновь вернулся в Москву. Он стал бывать в доме Гончаровых, познакомился и с 18-летней сестрой Натальи, Александриной, знавшей наизусть его стихи.
Наталья Гончарова была очень застенчива, держала себя с Пушкиным тихо и робко, и тем еще больше нравилась ему.
Мать, Наталья Ивановна, женщина грубая и своенравная, не очень жаловала Пушкина. Поэт с сомнительной политической репутацией, не располагавший, к тому же, определенным материальным состоянием, не очень импонировал ей в качестве мужа дочери-красавицы. Собственное ее имение было разорено, она нуждалась и рассчитывала найти для дочери лучшую партию. И когда 1 мая 1829 г. Ф. И. Толстой явился в дом Н. И. Гончаровой и от имени Пушкина просил руки ее дочери Натальи Николаевны, Наталья Ивановна ответила уклончиво: дочь еще слишком молода, надо подождать...
Пушкин, получив ответ матери Гончаровой, в тот же день написал ей: «На коленях, проливая слезы благодарности, должен был бы я писать вам теперь, после того, как граф Толстой передал мне ваш ответ: этот ответ – не отказ, вы позволяете мне надеяться... Я сейчас уезжаю и в глубине своей души увожу образ небесного существа, обязанного вам жизнью...». Отправив письмо, Пушкин тут же, не спросив разрешения Бекендорфа, выехал на Кавказ и в Арзрум, где шла война России с Турцией. В действовавшей армии находились тогда брат Пушкина Лев, лицейский товарищ Раевский и декабрист Михаил Пущин.
Объяснение: