Письменник досягає цього різними художніми знахідками. так, в усмішці «ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. усмішка «газета – дуже велике діло» має іншу особливість. вона починається такими рядками: «я тут не натякатиму про те, що таке газета. усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. недарма ж її (газету) звуть шостою державою. я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…» такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного. йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі «ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива, молочарство, пасічництво.. але найпотрібніша газета в справі виховання дітей. цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як зшиток. і от як не слухає ванько, берете той зшиток та його по голові: - не слухаєш, сукин ти сину! а для чого я газету передплачую? ! іта р-р-раз! р-р-раз! і дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…» проте у своєму щоденникові остап вишня занотовує: «все життя гумористом! господи! збожеволіти можна від суму! » чи не парадоксальні ці твердження? ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема веселого і сумного. така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! сам остап вишня щиро зізнається: «умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! у моєму сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста – веселий блиск в очах народу. у щоденнику «думи мої, думи…» письменник міркує, що ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і чесність. чесність – значить правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («чево ізволіте? ямб? на скільки порцій? ! » – кредо прикажчика в літературі).
Поэма М. Ю. Лермонтова «Песня про купца Калашникова» проникнута духом протеста. Обращение к было обусловлено недовольством поэта окружающей действительностью, поисками в минувших веках людей с сильным характером и крепкой волей. В «Песне…» рассказывается о любимом опричнике Ивана Грозного, который полюбил Алену Дмитревну — жену удалого купца Степана Парамоновича Калашникова, и своими притязаниями бросил тень на честное имя женщины и ее семьи. В этом произведении автор столкнул две силы — народную правду и самодержавное своеволие, честь и бесчестие. Народная правда воплотилась в образе простого человека — купца Калашникова. Это русский национальный характер — цельный, героический. Это человек правды, достоинства и чести. Верный муж и добрый отец, охраняющий святость народных обычаев, Степан Парамонович — замечательно воссозданный образ человека XVI века. Согласно традициям старины, он строг со своей женой. Жена его, Алена Дмитревна, покорна воле супруга, полна любви к нему, она видит в нем своего защитника и верного друга. В духе старины и поединок с обидчиком. Для Калашникова борьба за честь мужа и опозоренной жены — одновременно борьба и за правду вообще. Скромный купец отстаивает человеческое достоинство, право простого человека не подчиняться притязаниям знатного опричника и царского любимца. Степан Парамонович просит своих братьев выйти на поединок с опричником, если сам он погибнет в бою. Опозорил семью нашу честную Злой опричник царский Кирибеевич; А такой обиды не стерпеть душе Да не вынести сердцу молодецкому. «На Москве-реке при самом царе» собирается он «выйти на опричника», в кулачном бою «насмерть биться, до последних сил… за святую правду-матушку». Рано утром собрались «удалые бойцы московские» на берегу Москвы-реки на кулачный бой, «разгуляться для праздника, потешиться». Царь приехал с дружиной, с боярами и опричниками, «оцепили место в двадцать пять сажень, для охотницкого бою, одиночного». И состоялся бой между молодым царским опричником и «удалым купцом Калашниковым», в котором купец побеждает бесчестного врага. Отстаивая правду, честь и «закон Господний», Степан убил Кирибеевича и с дерзкой смелостью заявил царю: Я убил его вольной волею, А за что, про что — не скажу тебе, Скажу только Богу единому. Душевное величие, истинная человечность слышатся в прощальных словах Степана Парамоновича: Поклонитесь от меня Алене Дмитревне, Закажите ей меньше печалиться, Про меня моим детушкам не сказывать. Иначе изображен опричник Кирибеевич. Автор не скрывает, что у него есть некоторые положительные качества. Это удалой боец, преданный царю, человек сильных страстей на сильную любовь. Но при этом он — самонадеянный и чванливый «буйный молодец», самовлюбленный, привыкший потакать своим слабостям. Кирибеевич рассказал царю о своем чувстве, но при этом утаил, что Алена Дмитревна «в церкви божией перевенчана» с молодым купцом. Степа н Калашников — цельная личность, человек отстаивать свои принципы. Он бы мог уступить царю и избежать смерти, но для него честь семьи дороже. Стерпеть позор он не может, поэтому и умирает, но при этом остается победителем. Калашников руководствуется народными представлениями о чести, законе и обычае, которыми не поступается даже перед лицом смерти. В этом и заключено его народное начало. И народ помнит и величает удалого героя, сочувствует ему, его «безымянная могилка» никого не оставляет равнодушным.
