Т. Толстой Соня Выберите ЛЮБУЮ тему и дайте развернутые ответы на вопросы в ней в виде связанного текста. Критерии: связность речи, полнота рассуждений, объем (около 5-7 предложений), обращение к тексту (примеры или цитаты).
1. На протяжении всего рассказа Соню описывают как дуру. В чем заключалась ее глупость по мнению ее знакомых? Что в ее поведении было никому непонятно? Действительно ли она глупа? Как вы думаете, что означает выражение "вечная Сонечка"?
2. Как вы понимаете финал рассказа: "Вот только белого голубка, я думаю, она должна была оттуда вынуть. Ведь голубков огонь не берет."? Что символизирует этот голубь?
3. Проследите за образом Ады Адольфовны. Как она меняется? Почему?
1.Внешость - автор описывает его внешность, как самую невыдающуюся. Наш герой немного рыжеват, с залысинами, низок, имеет нездоровый цвет лица.
2.Описание жилища,одежды,предметов - в его доме не было ничего особенного. Письменный стол где он переписывал документы, шкаф где он хранил свою старую шинель и другие предметы интерьера свойственные для бедных людей. Герой никогда не обращался внимание на то, как он выглядит, во что он одет. Часто Акакий Акакиевич ходил либо с кусками сена на вицмундире, либо с арбузными корками на шляпе.
3.Род занятий - перепись документов
4.Семья - у него не было семьи
5.Черты характера - Акакий Акакиевич одинокий человек ( у него нет семьи), он усердный и аккуратный (красивый почерк, любит свою работу и никогда не прогуливает её), кроткий и смеренный (терпит насмешки и не лезет на рожон), он рассеянный и невнимательный, мечтательный, тихий и спокойный, искренний и честный. Всё это вместе делает его беззащитным и слабым перед другими, более грубыми, дерзкими и жестокими людьми того общества.
6. Восстание "маленького человека" - позже становится известно, что по ночам возле моста показывается мертвец, сдирающий со всех шинели (кто-то утверждает, что это Акакий Акакиевич)
Объяснение:
«Мені однаково» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/meni-odnakovo-chi-budu-analiz/
Объяснение: