Сила Франка не згасне ніколи. Бо не згасала сила незабутнього поета протягом його життя, ніщо не могло примусити його скласти зброю, жодного разу він не зазнав і хвилини безнадійного чекання на час.
Громадянська поезія митця — це застигла стихія, буря, вир життя того часу, коли жив і творив геніальний поет, що ввійшов у вітчизняну літературу в образі Вічного революціонера. Читаючи збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», ми відчуваємо, як поступово ця хвиля оживає, підхоплює нас і заносить у саме вогнище подій XIX століття. Запаливши вогонь боротьби, ставши яскравим світочем, Івад Франко радо йшов сам і вів ліричного героя своїх творів «на чесне, праве діло». За це діло він був ладен «в горі вмерти», проте додержати «прапор ціло». Гуманіст Франко бажає боротьби, намагається розбудити народ, повести його до щасливого майбутнього. Своїм «словом сильним, мов трубою» він «мілі-они зве з собою».
Будучи людиною вольовою, займаючи активну життєву позицію, поет не розумів людську пасивність, боявся збайдужіння до всього: «Не дай заснуть в постелі безучастя... Не дай живому в домовину вдасться...». Він розуміє, що щастя не слід чекати, що воно саме не прийде, що за нього слід боротися. Він закликає любити життя, бачити крізь чорний морок у ньому світло, і йти до нього, відстоювати його: Непогідний, несвобідний день мій, вік мій:
жий чи гинь — Все одно! Шукати смерті? Вік борись, не кинь! Іван Франко вірить, що боротьба матиме свої плоди. Його лірика випромінює безмежну енергію, віру в краще життя, вона захоплює своїм оптимізмом. Крізь віки вона має вплив на нас, промовляючи: Лиш боротись значить жить...
Сила Франка не згасне ніколи. Бо не згасала сила незабутнього поета протягом його життя, ніщо не могло примусити його скласти зброю, жодного разу він не зазнав і хвилини безнадійного чекання на час.
Громадянська поезія митця — це застигла стихія, буря, вир життя того часу, коли жив і творив геніальний поет, що ввійшов у вітчизняну літературу в образі Вічного революціонера. Читаючи збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «З днів журби», ми відчуваємо, як поступово ця хвиля оживає, підхоплює нас і заносить у саме вогнище подій XIX століття.
Запаливши вогонь боротьби, ставши яскравим світочем, Івад Франко радо йшов сам і вів ліричного героя своїх творів «на чесне, праве діло». За це діло він був ладен «в горі вмерти», проте додержати «прапор ціло». Гуманіст Франко бажає боротьби, намагається розбудити народ, повести його до щасливого майбутнього. Своїм «словом сильним, мов трубою» він «мілі-они зве з собою».
Будучи людиною вольовою, займаючи активну життєву позицію, поет не розумів людську пасивність, боявся збайдужіння до всього: «Не дай заснуть в постелі безучастя... Не дай живому в домовину вдасться...». Він розуміє, що щастя не слід чекати, що воно саме не прийде, що за нього слід боротися. Він закликає любити життя, бачити крізь чорний морок у ньому світло, і йти до нього, відстоювати його:
Непогідний, несвобідний день мій, вік мій:
жий чи гинь —
Все одно! Шукати смерті? Вік борись,
не кинь!
Іван Франко вірить, що боротьба матиме свої плоди. Його лірика випромінює безмежну енергію, віру в краще життя, вона захоплює своїм оптимізмом. Крізь віки вона має вплив на нас, промовляючи:
Лиш боротись значить жить...