Сказку "Солдатская шинель" мы называем бытовой, потому что в ней обычные для такого типа сказки персонажи: находчивый солдат и глупый барин. Мы радуемся смекалке солдата и смеемся над растяпой-барином.
Предмет, который становится причиной торга между солдатом и барином, - солдатская шинель. Мы узнаем, что солдат умеет так постелить шинель, что умудряется и в голве ее положить, и укрыться. Но сказка не только об этом умении солдата. Мы узнаем о том, что служба солдатская в царские времена была очень суровой, что на походе никаких удобств у солдата не было: он должен был пользоваться тем, что было под рукой, что он постоянно нес с собой. Поэтому шинель для него служила не только одеждой, но и постелью. Солдаты много работали, времени для сна им отводилось мало. Они сильно уставали, и когда приходило время спать, от утомления быстро засыпали даже на жесткой постели, сделанной из шинели.
Барин жил в совершенно других условиях: спал на кровати, лежал на перине, голова на подушке, укрывался одеялом. Барин не работал и не знал тягот солдаткой жизни. Об этой разнице между жизнью солдата и барина и рассказывает нам сказка, причем симпатии рассказчика на стороне солдата.
Мені навіть важко уявити собі цю велику абстрактну відстань часу – 25 століть. Це – до Есхіла, а скільки ще від нього до тих давніх греків, що складали міфи про небо і землю, що оспівували героїв, даючи їм такі горді визначення: “герої”, “титани”, чаруючи через століття їхніми славетними подвигами? Я нібито бачу старовинний театр просто неба, півколо грубих лав, акторів на котурнах (бо ж говорять про високі матерії, сьогодні дають трагедію), чую урочистий речитатив хору. А ще – його засмучене, викривлене стражданням обличчя. Це Прометей. Прикутий до скелі. (Інші частини твору Есхіла втрачено, а цю – найцікавішу, найголовнішу, мабуть, частіше грали, і тому навіть тисячоліття зберегли). Дійсно, у “Прометеї закутому” Есхіл зобразив найважче: відповідальність героя за свій вчинок, розплату, покарання. Подумайте: ми не бачимо ні подяки, ні винагороди. Люди, заради яких Прометей зробив свій подвиг, десь там, “за кадром”. Хто знає, може, вони й не згадують про нього! Є собі вогонь – та й годі. Учорашнім жалюгідним створінням ще багато треба пройти, щоб навчитися вдячності. А що є? Страждання. Пасивна зрада друга. Гефест співчуває титанові, але, виконуючи наказ Зевса, приносить міцні ланцюги. Сльози та вмовляння сестер-океанід. Горе матері. Навіть батько, чоловік, теж радить підкоритися верховному богові. Можливо, сумніви. Хоч він і титан, а все ж таки відчуває біль від цього орла, зазнає ганьби від прилюдних страждань, спливає кров’ю. І хор, його головний співбесідник у трагедії, теж каже: Нет смертным чересчур, Себя в таком не оставляй несчастье. Мабуть, він вже зважив і міру своїх страждань, і можливість знову стати могутнім, як боги. Навіть безсмертя зараз – я впевнена – не приносить йому задоволення, а здається безмірно довгим, безкінечним шляхом муки… Але з’являється можливість, так би мовити, почесного відступу: вже не каятися за зроблене, не просити помилування – треба лише обміняти на волю свої знання про майбутнє Зевса. Здавалося б, життя варте цього обміну. Але це для звичайної людини-не для гордого Прометея: Муки терпеть Врагу от врагов – не позорно ничуть. Так пусть двухлезвийные кудри огня Терзать меня кинутся, пусть от громов Сотрясется под натиском бурных ветров Весь небесный эфир и до самых корней Колеблет глубины земли ураган. И пусть он смешает волны морей И звезд небесных пути в сплошном Движенье и шуме, и тело мое Пусть бросит на черного тартара дно; Но в водовороте железной судьбы Меня умертвить он не может. Не може Зевс ні залякати, ні зламати Прометея. Бо той, навіть закутий у ланцюги, – вільний. Бо він духом своїм не раб. Не знаю, не знайшла ні у давньогрецькому міфі, ні у Есхіла людської подяки Прометееві за все. Але ж ми, далекі нащадки, всіма навичками та знаннями, що приніс на землю Прометей, володіємо. Це ж саме його вогонь зігріває наше житло, його вогник незламності освітлює наші душі. Ім’я Прометея за його добродійство й жертовність стало символом кращого для людей. А через кілька століть потому люди стануть світлішими душею і з шаною й розумінням вклоняться подвигу і стражданню за все людство іншому герою – Ісусу Христу.
Сказку "Солдатская шинель" мы называем бытовой, потому что в ней обычные для такого типа сказки персонажи: находчивый солдат и глупый барин. Мы радуемся смекалке солдата и смеемся над растяпой-барином.
Предмет, который становится причиной торга между солдатом и барином, - солдатская шинель. Мы узнаем, что солдат умеет так постелить шинель, что умудряется и в голве ее положить, и укрыться. Но сказка не только об этом умении солдата. Мы узнаем о том, что служба солдатская в царские времена была очень суровой, что на походе никаких удобств у солдата не было: он должен был пользоваться тем, что было под рукой, что он постоянно нес с собой. Поэтому шинель для него служила не только одеждой, но и постелью. Солдаты много работали, времени для сна им отводилось мало. Они сильно уставали, и когда приходило время спать, от утомления быстро засыпали даже на жесткой постели, сделанной из шинели.
Барин жил в совершенно других условиях: спал на кровати, лежал на перине, голова на подушке, укрывался одеялом. Барин не работал и не знал тягот солдаткой жизни. Об этой разнице между жизнью солдата и барина и рассказывает нам сказка, причем симпатии рассказчика на стороне солдата.
Мені навіть важко уявити собі цю велику абстрактну відстань часу – 25 століть. Це – до Есхіла, а скільки ще від нього до тих давніх греків, що складали міфи про небо і землю, що оспівували героїв, даючи їм такі горді визначення: “герої”, “титани”, чаруючи через століття їхніми славетними подвигами?
Я нібито бачу старовинний театр просто неба, півколо грубих лав, акторів на котурнах (бо ж говорять про високі матерії, сьогодні дають трагедію), чую урочистий речитатив хору. А ще – його засмучене, викривлене стражданням обличчя. Це Прометей. Прикутий до скелі. (Інші частини твору Есхіла втрачено, а цю – найцікавішу, найголовнішу, мабуть, частіше грали, і тому навіть тисячоліття зберегли).
Дійсно, у “Прометеї закутому” Есхіл зобразив найважче: відповідальність героя за свій вчинок, розплату, покарання. Подумайте: ми не бачимо ні подяки, ні винагороди. Люди, заради яких Прометей зробив свій подвиг, десь там, “за кадром”. Хто знає, може, вони й не згадують про нього! Є собі вогонь – та й годі. Учорашнім жалюгідним створінням ще багато треба пройти, щоб навчитися вдячності.
А що є? Страждання. Пасивна зрада друга. Гефест співчуває титанові, але, виконуючи наказ Зевса, приносить міцні ланцюги. Сльози та вмовляння сестер-океанід. Горе матері. Навіть батько, чоловік, теж радить підкоритися верховному богові. Можливо, сумніви. Хоч він і титан, а все ж таки відчуває біль від цього орла, зазнає ганьби від прилюдних страждань, спливає кров’ю. І хор, його головний співбесідник у трагедії, теж каже:
Нет смертным чересчур,
Себя в таком не оставляй несчастье.
Мабуть, він вже зважив і міру своїх страждань, і можливість знову стати могутнім, як боги. Навіть безсмертя зараз – я впевнена – не приносить йому задоволення, а здається безмірно довгим, безкінечним шляхом муки…
Але з’являється можливість, так би мовити, почесного відступу: вже не каятися за зроблене, не просити помилування – треба лише обміняти на волю свої знання про майбутнє Зевса. Здавалося б, життя варте цього обміну. Але це для звичайної людини-не для гордого Прометея:
Муки терпеть
Врагу от врагов – не позорно ничуть.
Так пусть двухлезвийные кудри огня
Терзать меня кинутся, пусть от громов Сотрясется под натиском бурных ветров
Весь небесный эфир и до самых корней Колеблет глубины земли ураган.
И пусть он смешает волны морей
И звезд небесных пути в сплошном
Движенье и шуме, и тело мое
Пусть бросит на черного тартара дно;
Но в водовороте железной судьбы
Меня умертвить он не может.
Не може Зевс ні залякати, ні зламати Прометея. Бо той, навіть закутий у ланцюги, – вільний. Бо він духом своїм не раб.
Не знаю, не знайшла ні у давньогрецькому міфі, ні у Есхіла людської подяки Прометееві за все. Але ж ми, далекі нащадки, всіма навичками та знаннями, що приніс на землю Прометей, володіємо. Це ж саме його вогонь зігріває наше житло, його вогник незламності освітлює наші душі. Ім’я Прометея за його добродійство й жертовність стало символом кращого для людей.
А через кілька століть потому люди стануть світлішими душею і з шаною й розумінням вклоняться подвигу і стражданню за все людство іншому герою – Ісусу Христу.