Все помнят "Песнь о вещем Олеге" Александра Сергеевича Пушкина. "Твой щит на вратах Цареграда..." - говорит волхв князю Олегу. Как же щит оказался на городских воротах Цареграда, то есть Константинополя, столицы Византии...
Свой щит князь Олег прибил к городским воротам в честь победы в русско-византийской военной кампании. Случилось это в 907 году от Рождества Христова, то есть по привычному нам летосчислению, или в 6415 году от Сотворения Мира, как часто считали время в старину. Поход князя Олега на Константинополь был описан в известной летописи "Повесть временных лет".
Стычки и войны между Русью и Византией тогда не были редкостью. В то время вообще воевали часто, и пойти "за добычей" к ближним или дальним соседям было в порядке вещей в любом государстве. Другое дело, что Византия тогда была очень сильной державой, в том числе и в военном отношении. Однако русским воинам удалось победить в той кампании и взять огромную добычу, а также заключить исключительно выгодный мирный договор. В результате победы Русь получила, во-первых, богатый выкуп от византийцев. Например, воинам плывшим на кораблях (которых было 2000, по 40 воинов в каждом) выплатили по двенадцать серебряных гривен на уключину (то есть на человека). Кроме того, по итогам этой войны был заключен выгодный для Руси договор. Русские купцы могли по условиям договора торговать в Константинополе, не уплачивая пошлин, жить в предместье и даже ремонтировать свои суда за счет византийцев.
Кроме того, после этой войны на Русь стала активнее проникать греческая культура. В последствии это привело к распространению христианства, стимулировало развитие культуры и искусства.
Джулія Новеллі – італійка; скориставшись вибухом, як і Іван, вона втікає з табору. Письменник з любов’ю змальовує Джулію, підкреслюючи її красу, тендітність, витонченість: у неї чорні виразні очі, густе волосся, гнучка і струнка фігура, дзвінкий сміх. Завдяки образу Джулії Новеллі автор спонукає свого героя пройти перевірку.
“Альпійська балада” образ Івана В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
Объяснение:
Все помнят "Песнь о вещем Олеге" Александра Сергеевича Пушкина. "Твой щит на вратах Цареграда..." - говорит волхв князю Олегу. Как же щит оказался на городских воротах Цареграда, то есть Константинополя, столицы Византии...
Свой щит князь Олег прибил к городским воротам в честь победы в русско-византийской военной кампании. Случилось это в 907 году от Рождества Христова, то есть по привычному нам летосчислению, или в 6415 году от Сотворения Мира, как часто считали время в старину. Поход князя Олега на Константинополь был описан в известной летописи "Повесть временных лет".
Стычки и войны между Русью и Византией тогда не были редкостью. В то время вообще воевали часто, и пойти "за добычей" к ближним или дальним соседям было в порядке вещей в любом государстве. Другое дело, что Византия тогда была очень сильной державой, в том числе и в военном отношении. Однако русским воинам удалось победить в той кампании и взять огромную добычу, а также заключить исключительно выгодный мирный договор. В результате победы Русь получила, во-первых, богатый выкуп от византийцев. Например, воинам плывшим на кораблях (которых было 2000, по 40 воинов в каждом) выплатили по двенадцать серебряных гривен на уключину (то есть на человека). Кроме того, по итогам этой войны был заключен выгодный для Руси договор. Русские купцы могли по условиям договора торговать в Константинополе, не уплачивая пошлин, жить в предместье и даже ремонтировать свои суда за счет византийцев.
Кроме того, после этой войны на Русь стала активнее проникать греческая культура. В последствии это привело к распространению христианства, стимулировало развитие культуры и искусства.
Джулія Новеллі – італійка; скориставшись вибухом, як і Іван, вона втікає з табору. Письменник з любов’ю змальовує Джулію, підкреслюючи її красу, тендітність, витонченість: у неї чорні виразні очі, густе волосся, гнучка і струнка фігура, дзвінкий сміх. Завдяки образу Джулії Новеллі автор спонукає свого героя пройти перевірку.
“Альпійська балада” образ Івана В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.