главные персонажи этих шедевров – чацкий, онегин и печорин – типичные представители передовой дворянской молодёжи первых десятилетий девятнадцатого века. эти люди выделяются из общей массы аристократов таким качествам, как тонкий, глубокий ум, нежелание мириться с существующей действительностью, стремление к настоящим поступкам, к лучшей жизни, презрение к порокам света. все три персонажа противопоставляют себя обществу. их основная проблема – одиночество. тем не менее, каждый их них – герой своего времени. это устраивает?
коли я починав читати цей роман, то сприймав його як смішну, веселу казку про велетня і ліліпутів. але, прослухавши розповідь вчителя, зрозумів, що це серйозний твір про суспільство і людину.
самого свіфта найбільше цікавили проблеми політичні, тому його твір — це сатира на сучасну йому ію.
звернімося до тексту романа. про імператора ліліпути автор говорить з іронією. "відраза і жах всесвіту", імператор аж на цілий ніготь виший за своїх підданих. "самого цього досить, щоб викликати особливу пошану до нього". у цій людині всі впізнали короля георга і, що правив ією в 1714—1726 роках.
як можна стати міністром? мабуть, на це можна так відповісти: "треба бути розумним, добре знати справу, розумітися на політичних проблемах". у ліліпутії це проходить дещо інакше. придворні танцюють на канаті у цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче домогтись великої ласки при дворі, їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. хто найвище стрибає, тому й найвищі посади.
у період написання своєї книги свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вітам. ось чому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів, тремексени — прихильники високих підборів на взутті, слемексени — низьких. на всі урядові посади імператор ліліпутії призначав тільки прихильників низьких підборів.
між ліліпутією та блефуску точаться війни. що ж є їх причиною? з'ясовується, що жителі цих країн розбивають яйця з різних кінців. нікчемний привід, а і гинуть люди. тут вже не до сміху.письменник вважав, що читача треба не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити себе у справжньому вигляді. не випадково дж. свіфт писав: "сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".
сміх письменника — це засіб боротьби із суспільством, в якому викриваються його брехливість і вади. свіфт — викривач тогочасних порядків. він порівнює царський двір з помийницею, сенат — із табуном гусей.
гуллівер відкрив маленький світ, щоб продемонструвати нищість і безглуздість державних установ ліліпутії. оскільки ліліпутія — це алегорія, то зрозуміло, що ія, яку критикує свіфт, не може бути прикладом для інших держав. а це вже серйозний висновок.
тому я і вважаю, що твір свіфта — складний політичний твір.
коли я починав читати цей роман, то сприймав його як смішну, веселу казку про велетня і ліліпутів. але, прослухавши розповідь вчителя, зрозумів, що це серйозний твір про суспільство і людину.
самого свіфта найбільше цікавили проблеми політичні, тому його твір — це сатира на сучасну йому ію.
звернімося до тексту романа. про імператора ліліпути автор говорить з іронією. "відраза і жах всесвіту", імператор аж на цілий ніготь виший за своїх підданих. "самого цього досить, щоб викликати особливу пошану до нього". у цій людині всі впізнали короля георга і, що правив ією в 1714—1726 роках.
як можна стати міністром? мабуть, на це можна так відповісти: "треба бути розумним, добре знати справу, розумітися на політичних проблемах". у ліліпутії це проходить дещо інакше. придворні танцюють на канаті у цій грі беруть участь тільки кандидати на якусь високу посаду або ті, хто хоче домогтись великої ласки при дворі, їх навчають цього мистецтва змалку, і вони не завжди бувають вельможного роду або гарного виховання. хто найвище стрибає, тому й найвищі посади.
у період написання своєї книги свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вітам. ось чому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів, тремексени — прихильники високих підборів на взутті, слемексени — низьких. на всі урядові посади імператор ліліпутії призначав тільки прихильників низьких підборів.
між ліліпутією та блефуску точаться війни. що ж є їх причиною? з'ясовується, що жителі цих країн розбивають яйця з різних кінців. нікчемний привід, а і гинуть люди. тут вже не до сміху.письменник вважав, що читача треба не розважати, а будити в ньому злість, примушувати бачити себе у справжньому вигляді. не випадково дж. свіфт писав: "сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".
сміх письменника — це засіб боротьби із суспільством, в якому викриваються його брехливість і вади. свіфт — викривач тогочасних порядків. він порівнює царський двір з помийницею, сенат — із табуном гусей.
гуллівер відкрив маленький світ, щоб продемонструвати нищість і безглуздість державних установ ліліпутії. оскільки ліліпутія — це алегорія, то зрозуміло, що ія, яку критикує свіфт, не може бути прикладом для інших держав. а це вже серйозний висновок.
тому я і вважаю, що твір свіфта — складний політичний твір.