В час ночи, зимней, деревенской, до кабинета доносится из дальних комнат жалобный детский плач. Дом, усадьба село -- все давно спит. Не спит только Хрущев, Он сидит читает, порою останавливает усталые глаза на огнях свечей: -- Как все прекрасно! Даже этот голубой стеарин!
Огни, их золотисто-блестящие острия с прозрачными ярко-синими основаниями, слегка дрожат, -- и слепит глянцевитый лист большой французской книги. Хрущев подносит к свече руку, -- становятся прозрачными пальцы, розовеют края ладони. Он, как в детстве, засматривается на нежную, ярко-алую жидкость, которой светится и сквозит против огня его собственная жизнь.
Плач раздается громче, -- жалобный, умоляющий.
Хрущев встает и идет в детскую. Он проходит темную гостиную, -- чуть мерцают в ней подвески люстры, зеркало, -- проходит темную диванную, темную залу, видит за окнами лунную ночь, ели палисадника и бледно-белые пласты, тяжело лежащие на их черно-зеленых, длинных и мохнатых лапах. Дверь в детскую отворена, лунный свет стоит там тончайшим дымом. В широкое окно без занавесок просто, мирно глядит снежный озаренный двор. Голубовато белеют детские постели. В одной спит Арсик. Спят на полу деревянные кони, спит на спине, закатив свои круглые стеклянные глаза, беловолосая кукла, спят коробки, которые так заботливо собирает Коля. Он тоже спит, но во сне поднялся в своей постельке, сел и заплакал горько, бес маленький, худенький, большеголовый... Он подходит к снегуру и медлит минуту. Потом решительно, с удовольствием ударяет в него ногою. Летят рога, рассыпается белыми комьями бычья голова... Еще один удар, - и остается только куча снега. Озаренный луной, Хрущев стоит над нею и, засунув руки в карманы куртки, глядит на блещущую крышу. Он наклоняет к плечу свое бледное лицо с черной бородой, свою оленью шапку, стараясь уловить и запомнить оттенок блеска. Потом поворачивается и медленно идет по тропинке от дома к скотному двору. Двигается у ног его, по снегу, косая тень. Дойдя до сугробов, он пробирается между ними к воротам. Ворота отзынуты. Он заглядывает в щель, откуда резко тянет северным ветром. Он с нежностью думает о Коле, думает о том, что в жизни все трогательно, все полно смысла, все значительно. И глядит во двор. Холодно, но уютно там. Под навесами сумрак. Сереют передки телег, засыпанные снегом. Над двором -- синее, в редких крупных звездах небо. Половина двора в тени, половина озарена. И старые, косматые белые лошади, дремлющие в этом свете, кажутся зелеными.
Шариков є «вдалим експериментом» професора Преображенського і доктора Борменталя. Медики, в результаті хірургічного втручання пересадили серце п’яниці Клима Чугункіна псу, по кличці Шарик. Незабаром пес почав «еволюціонувати» і видозмінюватися. В кінці Поліграф Полиграфович, а саме це ім’я вибрав себе «відроджений», прийняв людську подобу.
Так само Булгаков наділяє «нового» людини поганим характером. Шариков жадібний, хамуватий, заздрісний і не має повагу до оточуючих. Для нього не існує поняття дружби, вдячності, поваги.
Увесь труд з перевиховання Шарикова, для професора пройшли даремно. На будь-яке зауваження, Поліграф відповідав обурено, ображено і зухвало. Він вважав, що якщо вже Преображенський зробив з нього «людини», то і повинен забезпечувати всім до кінця життя.
Частково Шариков прав і професор це прекрасно розумів, тому перший час «нахабі» багато сходило з рук. Однак чим більше «знайомився» з Москвою і її жителями, тим складніше професору ставало залишатися у власній квартирі.
Після знайомства Шарикова з товаришами з домоуправління, професор і зовсім відпустив ситуацію. Він зрозумів, що Поліграф не тільки малоосвічених, але ще і дурний. Дурість ця виявлялася практично в усьому: в невмінні підтримувати світську бесіду, в виборі одягу, в небажанні чого-небудь вчитися.
Однак Шариков виявився дуже хитрим. Він намагався триматися ближче до «влади», тому завів дружбу з начальником жилтоварищества Швондером. Пізніше, саме з подачі нового друга, Поліграф став вимагати у професора видати йому папір, на отримання документів. Стає зрозумілим, що він планував назавжди залишитися жити у Пилипа Пилиповича, так як наступній витівкою виявилася намір привести в чужу квартиру свою наречену.
Цього Преображенський не допустив. Він розкрив справжню «сутність нареченого» і розповів про те, яким насправді чином з’явилися шрами на голові у Шарикова. Автор відкриває ще кілька вад Поліграфа, це брехливість і підлість. «Піддослідний» не тільки обдурив дівчину, але ще і намагався погрожувати їй розправою.
Швондер тим часом все ближче підбирався до квартири Преображенського. Його не полишала думка, що професор займає таку велику площу. Він почав шукати шляхи, які ведуть до «неприступним» дверей, і знайшов вихід в особі Шарикова.
Через невеликий проміжок часу після «невдалого одруження», Шариков заявив професору про покладеної йому частини на нерухомість. Після цієї розмови Поліграф Полиграфович знову потрапляє на операційний стіл до Преображенського і Борменталю.
В образ Шарикова Булгаков не вклав нічого позитивного. Поліграф став якоюсь жертвою, ущемленим, озлобленим і скривдженим на всіх. І це все при тому, що ніхто крім Швондера, не бажав і не робив йому поганого.
В час ночи, зимней, деревенской, до кабинета доносится из дальних комнат жалобный детский плач. Дом, усадьба село -- все давно спит. Не спит только Хрущев, Он сидит читает, порою останавливает усталые глаза на огнях свечей: -- Как все прекрасно! Даже этот голубой стеарин!
Огни, их золотисто-блестящие острия с прозрачными ярко-синими основаниями, слегка дрожат, -- и слепит глянцевитый лист большой французской книги. Хрущев подносит к свече руку, -- становятся прозрачными пальцы, розовеют края ладони. Он, как в детстве, засматривается на нежную, ярко-алую жидкость, которой светится и сквозит против огня его собственная жизнь.
Плач раздается громче, -- жалобный, умоляющий.
Хрущев встает и идет в детскую. Он проходит темную гостиную, -- чуть мерцают в ней подвески люстры, зеркало, -- проходит темную диванную, темную залу, видит за окнами лунную ночь, ели палисадника и бледно-белые пласты, тяжело лежащие на их черно-зеленых, длинных и мохнатых лапах. Дверь в детскую отворена, лунный свет стоит там тончайшим дымом. В широкое окно без занавесок просто, мирно глядит снежный озаренный двор. Голубовато белеют детские постели. В одной спит Арсик. Спят на полу деревянные кони, спит на спине, закатив свои круглые стеклянные глаза, беловолосая кукла, спят коробки, которые так заботливо собирает Коля. Он тоже спит, но во сне поднялся в своей постельке, сел и заплакал горько, бес маленький, худенький, большеголовый... Он подходит к снегуру и медлит минуту. Потом решительно, с удовольствием ударяет в него ногою. Летят рога, рассыпается белыми комьями бычья голова... Еще один удар, - и остается только куча снега. Озаренный луной, Хрущев стоит над нею и, засунув руки в карманы куртки, глядит на блещущую крышу. Он наклоняет к плечу свое бледное лицо с черной бородой, свою оленью шапку, стараясь уловить и запомнить оттенок блеска. Потом поворачивается и медленно идет по тропинке от дома к скотному двору. Двигается у ног его, по снегу, косая тень. Дойдя до сугробов, он пробирается между ними к воротам. Ворота отзынуты. Он заглядывает в щель, откуда резко тянет северным ветром. Он с нежностью думает о Коле, думает о том, что в жизни все трогательно, все полно смысла, все значительно. И глядит во двор. Холодно, но уютно там. Под навесами сумрак. Сереют передки телег, засыпанные снегом. Над двором -- синее, в редких крупных звездах небо. Половина двора в тени, половина озарена. И старые, косматые белые лошади, дремлющие в этом свете, кажутся зелеными.
Шариков є «вдалим експериментом» професора Преображенського і доктора Борменталя. Медики, в результаті хірургічного втручання пересадили серце п’яниці Клима Чугункіна псу, по кличці Шарик. Незабаром пес почав «еволюціонувати» і видозмінюватися. В кінці Поліграф Полиграфович, а саме це ім’я вибрав себе «відроджений», прийняв людську подобу.
Так само Булгаков наділяє «нового» людини поганим характером. Шариков жадібний, хамуватий, заздрісний і не має повагу до оточуючих. Для нього не існує поняття дружби, вдячності, поваги.
Увесь труд з перевиховання Шарикова, для професора пройшли даремно. На будь-яке зауваження, Поліграф відповідав обурено, ображено і зухвало. Він вважав, що якщо вже Преображенський зробив з нього «людини», то і повинен забезпечувати всім до кінця життя.
Частково Шариков прав і професор це прекрасно розумів, тому перший час «нахабі» багато сходило з рук. Однак чим більше «знайомився» з Москвою і її жителями, тим складніше професору ставало залишатися у власній квартирі.
Після знайомства Шарикова з товаришами з домоуправління, професор і зовсім відпустив ситуацію. Він зрозумів, що Поліграф не тільки малоосвічених, але ще і дурний. Дурість ця виявлялася практично в усьому: в невмінні підтримувати світську бесіду, в виборі одягу, в небажанні чого-небудь вчитися.
Однак Шариков виявився дуже хитрим. Він намагався триматися ближче до «влади», тому завів дружбу з начальником жилтоварищества Швондером. Пізніше, саме з подачі нового друга, Поліграф став вимагати у професора видати йому папір, на отримання документів. Стає зрозумілим, що він планував назавжди залишитися жити у Пилипа Пилиповича, так як наступній витівкою виявилася намір привести в чужу квартиру свою наречену.
Цього Преображенський не допустив. Він розкрив справжню «сутність нареченого» і розповів про те, яким насправді чином з’явилися шрами на голові у Шарикова. Автор відкриває ще кілька вад Поліграфа, це брехливість і підлість. «Піддослідний» не тільки обдурив дівчину, але ще і намагався погрожувати їй розправою.
Швондер тим часом все ближче підбирався до квартири Преображенського. Його не полишала думка, що професор займає таку велику площу. Він почав шукати шляхи, які ведуть до «неприступним» дверей, і знайшов вихід в особі Шарикова.
Через невеликий проміжок часу після «невдалого одруження», Шариков заявив професору про покладеної йому частини на нерухомість. Після цієї розмови Поліграф Полиграфович знову потрапляє на операційний стіл до Преображенського і Борменталю.
В образ Шарикова Булгаков не вклав нічого позитивного. Поліграф став якоюсь жертвою, ущемленим, озлобленим і скривдженим на всіх. І це все при тому, що ніхто крім Швондера, не бажав і не робив йому поганого.