Над озерами, річками, На полянах лісових, На стрімких високих горах, На просторах степових, —
Де лише сіріє стежка Або вкрився збіжжям лан, Скрізь розкидались оселі Наших прадідів слов’ян.
Оселялись цілим родом: Що людина, як одна?! Кревні люди — рід складали, Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший Цілим родом керував, Видавав щодня накази, Правив, милував, карав.
Кожне плем’я мало князя, Князь судив, водив на бій, Першим був він у відвазі І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним До ладу і боротьби, Віче іншого на князя Вибирало без журби.
На річках, високих горах, Серед багон і болот Городи, міцні твердині Будував собі народ.
Коли ворог йшов війною, Метушилось все, як рій, Замикалися ворота, Починався лютий бій.
Бились, кидали каміння, Крізь баркан окріп лили, Попіл сипали у очі, Гострі кидали коли…
Ось і ворога відбито, Все минуло: гнів і жах… Кревні плачуть над борцями, Що звалилися в боях.
І дають їм у могилу Зброю, вбрання і харчі, Щоб вони не знали лиха, На тім світі живучи.
На сумних могилах тужать І справляють тризну там І несуть на сизі гори Жертви праведним богам.
Але все поволі, тихо Тоне в річці забуття, І на березі зеленім Квітне радісне життя…
На луці палає ватра, На луці ідуть танки. Тут в вінках цвітуть дівчата, Там співають парубки.
В цю таємну ніч Купала В лісі папороть цвіте, Розцвітає, обсипає Цвіт-проміння золоте.
Промовляє звір до звіра. Хто підслуха мову їх, Хто у лісі найде квітку — Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються, Вже поблідли і зірки, А ще огнища палають І мережаться танки.
На кийки стоять схилившись Бородаті віщуни І розказують, що буде І з якої сторони.
Роздають недужим зілля, Щось шепочуть і плюють… Сих водою напувають, Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов На узлісся сідловик. Став, заслухавсь, задивився… Стрепенувсь і знову зник.
І здається, щойно бігли Тут русалки польові І розсипали зі сміхом Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем, Хмари в золоті, в огні… І самотньо одцвітають Зблідлі ватри вдалині.
Над озерами, річками,
На полянах лісових,
На стрімких високих горах,
На просторах степових, —
Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям лан,
Скрізь розкидались оселі
Наших прадідів слов’ян.
Оселялись цілим родом:
Що людина, як одна?!
Кревні люди — рід складали,
Кревні роди — племена.
Наймудріший і найстарший
Цілим родом керував,
Видавав щодня накази,
Правив, милував, карав.
Кожне плем’я мало князя,
Князь судив, водив на бій,
Першим був він у відвазі
І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
До ладу і боротьби,
Віче іншого на князя
Вибирало без журби.
На річках, високих горах,
Серед багон і болот
Городи, міцні твердині
Будував собі народ.
Коли ворог йшов війною,
Метушилось все, як рій,
Замикалися ворота,
Починався лютий бій.
Бились, кидали каміння,
Крізь баркан окріп лили,
Попіл сипали у очі,
Гострі кидали коли…
Ось і ворога відбито,
Все минуло: гнів і жах…
Кревні плачуть над борцями,
Що звалилися в боях.
І дають їм у могилу
Зброю, вбрання і харчі,
Щоб вони не знали лиха,
На тім світі живучи.
На сумних могилах тужать
І справляють тризну там
І несуть на сизі гори
Жертви праведним богам.
Але все поволі, тихо
Тоне в річці забуття,
І на березі зеленім
Квітне радісне життя…
На луці палає ватра,
На луці ідуть танки.
Тут в вінках цвітуть дівчата,
Там співають парубки.
В цю таємну ніч Купала
В лісі папороть цвіте,
Розцвітає, обсипає
Цвіт-проміння золоте.
Промовляє звір до звіра.
Хто підслуха мову їх,
Хто у лісі найде квітку —
Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються,
Вже поблідли і зірки,
А ще огнища палають
І мережаться танки.
На кийки стоять схилившись
Бородаті віщуни
І розказують, що буде
І з якої сторони.
Роздають недужим зілля,
Щось шепочуть і плюють…
Сих водою напувають,
Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов
На узлісся сідловик.
Став, заслухавсь, задивився…
Стрепенувсь і знову зник.
І здається, щойно бігли
Тут русалки польові
І розсипали зі сміхом
Самоцвіти по траві.
Але схід зайнявся сонцем,
Хмари в золоті, в огні…
І самотньо одцвітають
Зблідлі ватри вдалині.