Главный герой поэмы Николая Васильевича Гоголя «Мертвые души» Павел Иванович Чичиков создал во мне двоякое отношение к себе. Бесспорно, он очень обаятельный и интересный персонаж, но его внутренний мир и наплевательское отношение к окружающим людям дают о себе знать Ради легкой наживы и капитала он готов «и в огонь, и в воду». Меркантильность и жадность ему стать тем, кем он предстал передо мной. Целью своей жизни Чичиков ставит получение всех богатств и успешно следует ей на протяжении всей поэмы. Лесть и умение правильно подойти к человеку этому благоволят.
Но ему становится мало того, чего он уже смог заработать, и тогда Чичиков решает скупить «мертвые души» - документы на владение якобы живыми крестьянами, которые уже давным-давно покоятся в холодной земле. Он умнее городских чиновников и помещиков. И, казалось бы, заслуживает уважения. Вот только цели, которых он желает достичь, далеко не самые лучшие. Хоть сам он и делает вид, будто совершает благое дело. При этом оставаясь в душе мошенником, который лишь мечтает о несметном богатстве.
Целеустремленность Чичикова сделала из него эгоистичного человека, который был готов пойти на все, лишь бы стать еще богаче. Признательность и человечность явно не присущи ему, это можно наблюдать в течение всей поэмы по отношению к различным окружающим его людям. Несмотря на невозможность сочувствия и всю противоречивость персонажа, я испытываю к Павлу Ивановичу определенную жалость. Ведь проведя всю свою жизнь, которая была насыщенна и порой столь увлекательна, он не смог найти себе ни товарищей, ни друзей. Он не обрел душевного покоя и вряд ли когда-то его найдет.
Еліза – це дівчина з сім’ї, яка нічим не відрізняється від інших. Її вчителем був Хіггінс, який посперечався зі своїм другом, що всього через деякий час цю дівчину зі звичайного провінційного містечка вже не можна буде впізнати. Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Елайзи-Галатеї: безграмотна квіткарка, «майже леді», справжня леді, що може вести гостру дискусію. Елайза змінюється протягом усієї п’єси. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. «Розумієте, різниця між леді і квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити – цього можна навчитися – і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші». У четвертій дії «Пігмаліона» перед нами постає зовсім інша Еліза: упевнена в собі жінка, яка так не поступиться власним щастям. Вона навчилася правильної літературної вимови, гідної поведінки у вищому суспільстві. Завдяки наполегливій праці та своїй красі вона підкорила світ, але дивак науковець Гіггінс ніби не помічає її чарів. Проте вона розуміє, що не є господинею в будинку Гіггінса, що він не цінує її як жінку, завдяки досягнутим нею результатам він виграв парі. Еліза розуміє: з одного боку, вона певною мірою закохалася у свого вчителя, з іншого — не була потрібна йому. У цій ситуації дівчина поводиться як справжня леді, яку образили, висловлюючи професорові весь негатив, що накопичився протягом цього часу в її серці. Стає зрозумілим, що Еліза — дуже сильна особистість, але Гіггінса вона ніколи не переможе.
Ради легкой наживы и капитала он готов «и в огонь, и в воду». Меркантильность и жадность ему стать тем, кем он предстал передо мной. Целью своей жизни Чичиков ставит получение всех богатств и успешно следует ей на протяжении всей поэмы. Лесть и умение правильно подойти к человеку этому благоволят.
Но ему становится мало того, чего он уже смог заработать, и тогда Чичиков решает скупить «мертвые души» - документы на владение якобы живыми крестьянами, которые уже давным-давно покоятся в холодной земле. Он умнее городских чиновников и помещиков. И, казалось бы, заслуживает уважения. Вот только цели, которых он желает достичь, далеко не самые лучшие. Хоть сам он и делает вид, будто совершает благое дело. При этом оставаясь в душе мошенником, который лишь мечтает о несметном богатстве.
Целеустремленность Чичикова сделала из него эгоистичного человека, который был готов пойти на все, лишь бы стать еще богаче. Признательность и человечность явно не присущи ему, это можно наблюдать в течение всей поэмы по отношению к различным окружающим его людям. Несмотря на невозможность сочувствия и всю противоречивость персонажа, я испытываю к Павлу Ивановичу определенную жалость. Ведь проведя всю свою жизнь, которая была насыщенна и порой столь увлекательна, он не смог найти себе ни товарищей, ни друзей. Он не обрел душевного покоя и вряд ли когда-то его найдет.
Еліза – це дівчина з сім’ї, яка нічим не відрізняється від інших. Її вчителем був Хіггінс, який посперечався зі своїм другом, що всього через деякий час цю дівчину зі звичайного провінційного містечка вже не можна буде впізнати. Видатний драматург показує три стадії розвитку свідомості Елайзи-Галатеї: безграмотна квіткарка, «майже леді», справжня леді, що може вести гостру дискусію. Елайза змінюється протягом усієї п’єси. Проте основа особистості, темперамент зберігаються. «Розумієте, різниця між леді і квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити – цього можна навчитися – і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші». У четвертій дії «Пігмаліона» перед нами постає зовсім інша Еліза: упевнена в собі жінка, яка так не поступиться власним щастям. Вона навчилася правильної літературної вимови, гідної поведінки у вищому суспільстві. Завдяки наполегливій праці та своїй красі вона підкорила світ, але дивак науковець Гіггінс ніби не помічає її чарів. Проте вона розуміє, що не є господинею в будинку Гіггінса, що він не цінує її як жінку, завдяки досягнутим нею результатам він виграв парі. Еліза розуміє: з одного боку, вона певною мірою закохалася у свого вчителя, з іншого — не була потрібна йому. У цій ситуації дівчина поводиться як справжня леді, яку образили, висловлюючи професорові весь негатив, що накопичився протягом цього часу в її серці. Стає зрозумілим, що Еліза — дуже сильна особистість, але Гіггінса вона ніколи не переможе.