Жизнь и творчество достоевского. по плану:
1 роль автора в литературе.
2 когда,где и в какой семье родился.
3 родители.
4 где получил первое образование.
5 когда,где,какое получил высшее образование.
6 когда и с каким произведением вошёл в литературу.
7 основные произведения.
8 политические взгляды автора.
9 личная жизнь автора.
10 интересные факты из жизни.
11 последние годы жизни.
12 мое мнение о авторе.
Объяснение:
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.
Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.
Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.
Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!
Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.
Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.
На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.
А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.
І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.
Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.
Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.
Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.
Герой вспоминает, что первое время на фронте было очень тяжело: наши отступали, немцы одерживали верх. Через слова Соколова автор подчеркивает, что в советских рядах воевали совершенно разные люди, а не одни лишь герои. Были и те, кто боялся, «скулил и сопли размазывал», по выражению главного героя. Военный дух советского войска падал, и только сильные люди «держали себя в руках». Но был и еще один аргумент, для Соколова самый сильный, – «… этим разнесчастным бабенкам и детишкам не слаже нашего в тылу приходилось. Вся держава на них оперлась!» Конечно, и Андрей Соколов – не безупречный герой, ему тоже было страшно и «тошно». Но он, как мужчина, как более сильный, брал этот груз на себя, стремясь хоть немного, но облегчить жизнь женщинам и детям в тылу. И таких людей, я уверена, было в те годы предостаточно.
За первый год войны Соколов был два раза ранен. Про это время он говорит, что ему «везло». Потому что немецкий плен, который герой выдержал позже, можно сравнить только с адом, и все другое на войне можно было назвать везением. В машину Соколова, который под неприятельским огнем вез патроны солдатам, попал снаряд. Очнувшись, герой понял, что оказался в немецком плену: «Ох, браток, нелегкое это дело понять, что ты не по своей воле в плену. Кто этого на своей шкуре не испытал, тому не сразу в душу въедешь, чтобы до него по-человечески дошло, что означает эта штука».
За два года плена Соколов натерпелся нечеловеческих издевательств и мучений: «Били за то, что ты - русский, за то, что на белый свет еще смотришь, за то, что на них, сволочей, работаешь». Но, несмотря на это, немцам не удалось сломить характер героя, наверное, поэтому он и остался жив.
Кульминацией пребывания героя в плену и одной из кульминаций рассказа стал эпизод разговора Соколова с лагерфюрером Мюллером. Идя на встречу с Мюллером, Андрей осознает, что идет на смерть. Он собирается с духом, чтобы взглянуть на врага и в дуло пистолета отважно, как и подобает русскому солдату. Да и перед лицом лагерфюрера Соколов держится с огромным достоинством. Он, находящийся на грани голодной смерти, не стал пить за победу фашистских войск: «…у меня есть свое, русское достоинство и гордость и … в скотину они меня не превратили, как ни старались».
После этого даже фашисты преклонились перед сильным русским характером, полным достоинства, свободы и любви к Родине. Мюллер говорит, что уважает достойных противников, и в знак своего признания даже дает герою кусок сала и хлеба. Фашистское угощенье разделили поровну между всеми обитателями барака. Русский солдат при любых условиях остается русским солдатом! Это подтверждает и то, как Соколов из плена. Он бежал и привез с собой немецкого генерала, который был советским войскам «дороже двадцати языков».
Но на этом несчастья героя не закончились. Вскоре он узнал, что его жена и дочери погибли, а 9 мая, в день победы, погиб и его единственный сын. Свет померк перед Андреем. Исчез смысл жизни, незачем стало жить. Но и тогда выстоял русский солдат. А чуть позже судьба дала ему еще один шанс – Соколов встретил маленького бродяжку Ванюшу, у которого родители погибли на фронте. И перед Соколовым вновь забрезжил свет…
Судьба героя во многом типична: жестокая война, физические и душевные страдания и испытания, потеря всех близких. Но всегда Соколов сумел оставаться человеком, русским человеком и русским солдатом, перед которым склоняли голову даже звери в человеческом обличье – фашисты.