Сравни два тюркских народов по своему выбору назовите черты сходства и различия в образе жизни национальной одежде музыкальной эпилептическом искусство песни какие стихи о песенных традициях музыкальных инструментах
«в том состоянии, в котором находится народ, ему нужен именно высоцкий — художник синкретический, впитавший и воплотивший всю сумятицу вкусов в нечто высшее и вместе с тем доступное», — писал известный поэт д. самойлов.
смерть высоцкого, как сказал бродский, не только потеря для поэзии — это потеря для языка. бард не заимствовал и не «слизывал» — он создавал: творил свой мир, свой язык. несомненно также, что высоцкий (одним из немногих) сумел в самые несвободные времена защитить честь свободного слова.
так случилось — мужчины ушли, побросали посевы до срока.
вот их больше не видно из окон, растворились в дорожной пыли.
вытекают из колоса зерна — эти слезы несжатых полей, —
и холодные ветры проворно потекли из
для наиболее проницательных людей талантливость высоцкого была очевидна. синявский в 1974 году писал «об индивидуальном, авторском голосе поэта, осмелившегося запеть от имени живой, а не выдуманной россии».
я вам мозги не пудрю — уже не тот завод:
в меня стрелял поутру из ружей целый взвод.
за что мне эта злая, нелепая стезя, —
не то, чтобы не знаю, — рассказывать нельзя.
«поэт после смерти принадлежит всем? » если — да, то только творчество или вся жизнь? высоцкий в интервью 1974 года говорил: «да зачем вам факты моей биографии? кому это интересно: родился, в моей жизни были другие моменты, которые для меня гораздо важнее». теперь нам интересно и важно все — не только спектакли и фильмы, песни и стихи, но также люди и события, даже мелочи и детали. он был великим артистом, поэтом, бардом, оттого предполагал некоторую публичность проживания жизни.
мы бдительны — мы тайн не разболтаем, —
они в надежных жилистых руках,
к тому же этих тайн мы знать не знаем —
мы умникам секреты доверяем, —
а мы, даст бог, походим в дураках.
правду о высоцком хочется знать, и она нужна, уж слишком явным было противоречие между трагическими стихами и прекраснодушными воспоминаниями. его жизнь была «невероятной по взлету и высоте полета».
этот день будет первым всегда и везде —
пробил час, долгожданный серебряный час.
мы ушли по весенней высокой воде,
обещанием помнить и ждать заручась.
любое время, а наше особенно, нуждается в правде и подлинности: резко возросла цена «человеческих документов» — писем, дневников, материалов.
а песни-монологи высоцкого — это живое свидетельство поколения, откровенно говорившего с современниками и оставлявшего «послания» потомкам. время это подтвердило. высоцкий столь же популярен в наши дни, как и в 70-е.
от границы мы землю вертели назад
(было дело сначала).
но обратно ее закрутил наш комбат,
оттолкнувшись ногой от урала.
не пугайтесь, когда не на месте закат,
судный день — это сказки для старших,
просто землю вращают, куда захотят,
наши сменные роты на марше.
усилия приблизиться и понять живого высоцкого не напрасны. его стихи раскрывают не только безграничный талант владимира семеновича, но его отношение к жизни, к тем ее сторонам, которые нравились или отвергались им. он не был сторонним наблюдателем, а всегда активным участником своей эпохи.
но запеть-то хочется, лишь бы не мешали,
хоть бы раз про главное, хоть бы раз — и то!
и кричал со всхрипом я — люди не дышали,
и никто не морщился, право же, никто.
да зачем же вы тогда все: «вранье» да и «хаянье»?
я всегда имел в виду мужиков — не .
вы не слушали меня, затаив дыхание.
и теперь ханыжите, — только я не .
в судьбе высоцкого, как и в судьбе любого другого большого поэта, есть и тайна, и дар. тайна остается всегда, потому что «судьба не настигает людей извне, а рождается из глубин самого человека». но судьба высоцкого — это дар всем и на все времена.
вдоль обрыва, по-над пропастью, по самому по краю
я коней своих нагайкою стегаю,
что-то воздуху мне мало — ветер пью, туман глотаю,—
чую с гибельным восторгом: , !
для нашего же поколения высоцкий — это легенда и вполне живой человек, сумевший заговорить с читателями и слушателями на понятном языке, на интересующие их темы.
у 1869 році він захищає магістерську дисертацію «вопрос об значений римской й тацит», де розглядає соціально-політичні теорії суспільства, передусім гегеля і гердера. відтак, згадує при цьому ім'я забороненого чернишевського, підстави своїм противникам зачислити себе в ряди соціалістів. конкретний же аналіз історіографії риму, а також давньої греції в іншій праці - «очерк в древней греции» («университетские известия». 1868. №1) дозволяв драгоманову твердити про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. в останній праці він писав, що іноді «личные идеи й свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения й наибольшим произволом» (с, 2). тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обгрунтувати теорію історичного процесу, пов'язаного не лише зі зміною виробничих відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи. відзначаючи позитивістський і раціоналістичний склад мислення драгоманова, б. кістяківський наголошував на тому, що це «не помешало ему возвыситься до признания высшей ценностью личность и, что еще важнее, до более углубленного понимания идеи личности, выразившегося в признаний ценных свойств, присущих личности, и за каждой культурно-определяющейся народностью» (кистяковский б. его политические взгляды, деятельность и жизнь // драгоманов м.п. политические сочинения. т. 1. с. x). ідея прогресу як результату історичного перебігу подій і як його внутрішньої сутності стане наріжним каменем історіософських і культурософських побудов драгоманова.
важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії о. конта, г. спенсера, п.ж. прудона, вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення. його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого організму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні відносини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «государственные реформи диоклетиана й константина великого», «о состоянии женщины в первом веке римской империи», «вопрос об значений римской и тацит», «положение и науки древней » помітне прагнення історика до комплексного аналізу.
один із найретельніших дослідників спадщини м. драгоманова і. с. романченко справедливо вбачав силу історичного методу драгоманова в тому, що вчений і публіцист «умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв'язку, в єдності конкретного історичного процесу».
драгоманов бере активну участь у громадському житті наддніпрянської україни 1873-1875 гр. це і викладацька робота, і діяльність у київській громаді. фактично він сам редагує газету «киевский телеграф», у якій співробітничали п. житецький, п. чубинський, с. подолинський та ін., налагоджує стосунки з російськими народниками а. желябовим, о. дейчем, я. стефановичем, збирає кошти для повстанців проти турецького гніту в герцеговину не полишає, однак, і дослідницької роботи. виходить його спільна з в. антоновичем праця « песни народа», яку вони почали писати ще 1869 р., « народные предания й рассказы», «про українських козаків, татар і турків» та ін. обстоюючи думку, що вирішальна роль в історії належить народним масам, він досліджує відтворення історичних подій у народній творчості, а також зміни в менталітеті простих людей.
чимало сил драгоманов доклав (і в цьому велика його заслуга перед україною) до налагодження зв'язків між українським рухом у наддніпрянщині й на західноукраїнських землях. у галичині, що була тоді під владою австро-угорщини, жилося вільніше, ніж у російській імперії, тому там зосередилася та велика культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому українському народові. тож недарма галичину називали «українським п'ємонтом» (у 1859-1860 рр. навколо п'ємонта відбулося об'єднання італії).
драгоманов активно співробітничав з і. франком, о. терлецьким, в. навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. його статті друкувалися в газетах і журналах «правда», «діло», «друг», «громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування наукового товариства ім.
«в том состоянии, в котором находится народ, ему нужен именно высоцкий — художник синкретический, впитавший и воплотивший всю сумятицу вкусов в нечто высшее и вместе с тем доступное», — писал известный поэт д. самойлов.
смерть высоцкого, как сказал бродский, не только потеря для поэзии — это потеря для языка. бард не заимствовал и не «слизывал» — он создавал: творил свой мир, свой язык. несомненно также, что высоцкий (одним из немногих) сумел в самые несвободные времена защитить честь свободного слова.
так случилось — мужчины ушли, побросали посевы до срока.
вот их больше не видно из окон, растворились в дорожной пыли.
вытекают из колоса зерна — эти слезы несжатых полей, —
и холодные ветры проворно потекли из
для наиболее проницательных людей талантливость высоцкого была очевидна. синявский в 1974 году писал «об индивидуальном, авторском голосе поэта, осмелившегося запеть от имени живой, а не выдуманной россии».
я вам мозги не пудрю — уже не тот завод:
в меня стрелял поутру из ружей целый взвод.
за что мне эта злая, нелепая стезя, —
не то, чтобы не знаю, — рассказывать нельзя.
«поэт после смерти принадлежит всем? » если — да, то только творчество или вся жизнь? высоцкий в интервью 1974 года говорил: «да зачем вам факты моей биографии? кому это интересно: родился, в моей жизни были другие моменты, которые для меня гораздо важнее». теперь нам интересно и важно все — не только спектакли и фильмы, песни и стихи, но также люди и события, даже мелочи и детали. он был великим артистом, поэтом, бардом, оттого предполагал некоторую публичность проживания жизни.
мы бдительны — мы тайн не разболтаем, —
они в надежных жилистых руках,
к тому же этих тайн мы знать не знаем —
мы умникам секреты доверяем, —
а мы, даст бог, походим в дураках.
правду о высоцком хочется знать, и она нужна, уж слишком явным было противоречие между трагическими стихами и прекраснодушными воспоминаниями. его жизнь была «невероятной по взлету и высоте полета».
этот день будет первым всегда и везде —
пробил час, долгожданный серебряный час.
мы ушли по весенней высокой воде,
обещанием помнить и ждать заручась.
любое время, а наше особенно, нуждается в правде и подлинности: резко возросла цена «человеческих документов» — писем, дневников, материалов.
а песни-монологи высоцкого — это живое свидетельство поколения, откровенно говорившего с современниками и оставлявшего «послания» потомкам. время это подтвердило. высоцкий столь же популярен в наши дни, как и в 70-е.
от границы мы землю вертели назад
(было дело сначала).
но обратно ее закрутил наш комбат,
оттолкнувшись ногой от урала.
не пугайтесь, когда не на месте закат,
судный день — это сказки для старших,
просто землю вращают, куда захотят,
наши сменные роты на марше.
усилия приблизиться и понять живого высоцкого не напрасны. его стихи раскрывают не только безграничный талант владимира семеновича, но его отношение к жизни, к тем ее сторонам, которые нравились или отвергались им. он не был сторонним наблюдателем, а всегда активным участником своей эпохи.
но запеть-то хочется, лишь бы не мешали,
хоть бы раз про главное, хоть бы раз — и то!
и кричал со всхрипом я — люди не дышали,
и никто не морщился, право же, никто.
да зачем же вы тогда все: «вранье» да и «хаянье»?
я всегда имел в виду мужиков — не .
вы не слушали меня, затаив дыхание.
и теперь ханыжите, — только я не .
в судьбе высоцкого, как и в судьбе любого другого большого поэта, есть и тайна, и дар. тайна остается всегда, потому что «судьба не настигает людей извне, а рождается из глубин самого человека». но судьба высоцкого — это дар всем и на все времена.
вдоль обрыва, по-над пропастью, по самому по краю
я коней своих нагайкою стегаю,
что-то воздуху мне мало — ветер пью, туман глотаю,—
чую с гибельным восторгом: , !
для нашего же поколения высоцкий — это легенда и вполне живой человек, сумевший заговорить с читателями и слушателями на понятном языке, на интересующие их темы.
у 1869 році він захищає магістерську дисертацію «вопрос об значений римской й тацит», де розглядає соціально-політичні теорії суспільства, передусім гегеля і гердера. відтак, згадує при цьому ім'я забороненого чернишевського, підстави своїм противникам зачислити себе в ряди соціалістів. конкретний же аналіз історіографії риму, а також давньої греції в іншій праці - «очерк в древней греции» («университетские известия». 1868. №1) дозволяв драгоманову твердити про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. в останній праці він писав, що іноді «личные идеи й свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения й наибольшим произволом» (с, 2). тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обгрунтувати теорію історичного процесу, пов'язаного не лише зі зміною виробничих відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи. відзначаючи позитивістський і раціоналістичний склад мислення драгоманова, б. кістяківський наголошував на тому, що це «не помешало ему возвыситься до признания высшей ценностью личность и, что еще важнее, до более углубленного понимания идеи личности, выразившегося в признаний ценных свойств, присущих личности, и за каждой культурно-определяющейся народностью» (кистяковский б. его политические взгляды, деятельность и жизнь // драгоманов м.п. политические сочинения. т. 1. с. x). ідея прогресу як результату історичного перебігу подій і як його внутрішньої сутності стане наріжним каменем історіософських і культурософських побудов драгоманова.
важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії о. конта, г. спенсера, п.ж. прудона, вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення. його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого організму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні відносини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «государственные реформи диоклетиана й константина великого», «о состоянии женщины в первом веке римской империи», «вопрос об значений римской и тацит», «положение и науки древней » помітне прагнення історика до комплексного аналізу.
один із найретельніших дослідників спадщини м. драгоманова і. с. романченко справедливо вбачав силу історичного методу драгоманова в тому, що вчений і публіцист «умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв'язку, в єдності конкретного історичного процесу».
драгоманов бере активну участь у громадському житті наддніпрянської україни 1873-1875 гр. це і викладацька робота, і діяльність у київській громаді. фактично він сам редагує газету «киевский телеграф», у якій співробітничали п. житецький, п. чубинський, с. подолинський та ін., налагоджує стосунки з російськими народниками а. желябовим, о. дейчем, я. стефановичем, збирає кошти для повстанців проти турецького гніту в герцеговину не полишає, однак, і дослідницької роботи. виходить його спільна з в. антоновичем праця « песни народа», яку вони почали писати ще 1869 р., « народные предания й рассказы», «про українських козаків, татар і турків» та ін. обстоюючи думку, що вирішальна роль в історії належить народним масам, він досліджує відтворення історичних подій у народній творчості, а також зміни в менталітеті простих людей.
чимало сил драгоманов доклав (і в цьому велика його заслуга перед україною) до налагодження зв'язків між українським рухом у наддніпрянщині й на західноукраїнських землях. у галичині, що була тоді під владою австро-угорщини, жилося вільніше, ніж у російській імперії, тому там зосередилася та велика культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому українському народові. тож недарма галичину називали «українським п'ємонтом» (у 1859-1860 рр. навколо п'ємонта відбулося об'єднання італії).
драгоманов активно співробітничав з і. франком, о. терлецьким, в. навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. його статті друкувалися в газетах і журналах «правда», «діло», «друг», «громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування наукового товариства ім.