Петрусь (так звали сліпого) народився живим і рухливою дитиною, але поступово став задумливим,
прагнуть проникнути в таємниці, йому недоступні. Адже він був позбавлений найпрекраснішого шляху пізнання
світу - фарб, світла, всіх відтінків живий і прекрасної природи.
Двоє людей прийняли спочатку особливу участь у долі дитини. Його мати і дядько Максим. Цей чоловік, в
Свого часу відомий забіяка, поїхав до Італії і приєднався до Гарібальді. Звідти повернувся калікою, "праву
ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була пошкоджена і годилася тільки на
те, щоб сяк-так спиратися на палицю ". Два різних початку - ніжність і поетичність матері і мужність старо-
го воїна - до Петрусеві пізнавати світ.
Спочатку він вивчав кімнати, прислухаючись до всього і обмацуючи кожен предмет. З хвилюванням читаємо ми про те, як знайомився він з весняним світом, піснями птахів. Малюк, не в силах зрозуміти усього різноманіття,
"Тихо застогнав і відкинувся назад на траву". Він був у глибокій непритомності.
Йому йшов п'ятий рік, коли мистецтво увійшло в його життя. Тонкий психолог, Короленка дивно точно
передає почуття, які відчуває сліпа дитина. Автор зауважує ледь вловимі переживання, впечат-
лення руху дитячої душі. Завдяки тому, що нещасний народився в багатій родині і оточений люблячими
людьми, він отримує можливість розвинути в собі художній дар.
На сопілці грав йохим. І ця гра на просте дудці, яку сільський хлопець зробив сам після дол-
гих пошуків підходящого дерева, поклала початок перетворенню сліпого хлопчика в музиканта. І Петрусь
щовечора приходив до стайні слухати музику Іохима. Довго довелося матері на кращому закордонному
піаніно "боротися з шматком прикрашеної верби". Хлопчик не визнавав її гри. Своєю душею він відчував
рідне і близьке в звуках сопілки і лякався при виконанні гучною і хитрою п'єси. І тільки коли бариня
зрозуміла, що "у мужика Іохима справжнє, живе почуття" і відкрила і у себе таке ж, вона зуміла змусити
хлопчика полюбити свою гру. За до звуків дитина вчилася осягати і стан душі і кольору.
"Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання: воно заповнювало і урізноманітнило його існу-
вованіе ". Сліпий вчився грати на піаніно, але любив також і дудку.
Завдяки режиму, заведеним дядьком Максимом, хлопчик нормально розвивався фізично й навіть позна-
комілся з сусідською дівчиною Евеліною, яка стала товаришем всього його життя. Їм добре разом. Еве-
ліна багато про що розповідає Петру, а той грає для неї, прагнучи всі свої враження перекласти на музику.
Дитяча дружба переросла в юнацьку прихильність, а потім і в справжню любов. Евеліна часом
переставала помічати недоліки свого коханого, та й Петро разом з нею не відчував його так гостро.
Але чим більше Петро ставав особистістю, тим більше страждав від своєї ущербності. І, може бути, зам-
кнулся би він у себе і зробив себе назавжди нещасним, якби не дядько. Адже недаремно той віддав своє здоров'я
за щастя людей. Максим постійно домагався, щоб і племінник думав менше про свій недолік, а більше про страждання інших, щоб навчився відчувати чуже горе. Дядю турбувало, що багата садиба - недо-
тнього, тісний світ для підлітка, а життя тут зовсім не схожа на ту, якою живуть більшість лю-
дей. Тому й Петрусь, "що став вже юнаків, виріс, як тепличний квітка, захищений від різких сторін-
У наших умовах, коли практично всі будівлі, в тому числі й школи, не облаштовані пандусами і ліфтами, дитині на візку потрібна до для того, щоб подолати численні бар’єри.
Якщо ви хочете до , запитайте у батьків або фахівців, що потрібно робити, і дійте чітко за інструкціями, особливо, якщо ви допомагаєте дитині подолати сходи. Деякі інваліди, котрі пройшли спеціальні тренінги, можуть самостійно або за мінімальної до долати сходи. Але це подібно до екстремального спорту і завжди небезпечно. Коли йдеться про дітей, до необхідна практично завжди, а помічникам потрібен інструктаж.
Візок слід котити повільно, оскільки він легко набирає швидкість і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги. А ще допомагати з навчанням і проводити з ним час щоб не було сумно.
Петрусь (так звали сліпого) народився живим і рухливою дитиною, але поступово став задумливим,
прагнуть проникнути в таємниці, йому недоступні. Адже він був позбавлений найпрекраснішого шляху пізнання
світу - фарб, світла, всіх відтінків живий і прекрасної природи.
Двоє людей прийняли спочатку особливу участь у долі дитини. Його мати і дядько Максим. Цей чоловік, в
Свого часу відомий забіяка, поїхав до Італії і приєднався до Гарібальді. Звідти повернувся калікою, "праву
ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була пошкоджена і годилася тільки на
те, щоб сяк-так спиратися на палицю ". Два різних початку - ніжність і поетичність матері і мужність старо-
го воїна - до Петрусеві пізнавати світ.
Спочатку він вивчав кімнати, прислухаючись до всього і обмацуючи кожен предмет. З хвилюванням читаємо ми про те, як знайомився він з весняним світом, піснями птахів. Малюк, не в силах зрозуміти усього різноманіття,
"Тихо застогнав і відкинувся назад на траву". Він був у глибокій непритомності.
Йому йшов п'ятий рік, коли мистецтво увійшло в його життя. Тонкий психолог, Короленка дивно точно
передає почуття, які відчуває сліпа дитина. Автор зауважує ледь вловимі переживання, впечат-
лення руху дитячої душі. Завдяки тому, що нещасний народився в багатій родині і оточений люблячими
людьми, він отримує можливість розвинути в собі художній дар.
На сопілці грав йохим. І ця гра на просте дудці, яку сільський хлопець зробив сам після дол-
гих пошуків підходящого дерева, поклала початок перетворенню сліпого хлопчика в музиканта. І Петрусь
щовечора приходив до стайні слухати музику Іохима. Довго довелося матері на кращому закордонному
піаніно "боротися з шматком прикрашеної верби". Хлопчик не визнавав її гри. Своєю душею він відчував
рідне і близьке в звуках сопілки і лякався при виконанні гучною і хитрою п'єси. І тільки коли бариня
зрозуміла, що "у мужика Іохима справжнє, живе почуття" і відкрила і у себе таке ж, вона зуміла змусити
хлопчика полюбити свою гру. За до звуків дитина вчилася осягати і стан душі і кольору.
"Це захоплення музикою стало центром його розумового зростання: воно заповнювало і урізноманітнило його існу-
вованіе ". Сліпий вчився грати на піаніно, але любив також і дудку.
Завдяки режиму, заведеним дядьком Максимом, хлопчик нормально розвивався фізично й навіть позна-
комілся з сусідською дівчиною Евеліною, яка стала товаришем всього його життя. Їм добре разом. Еве-
ліна багато про що розповідає Петру, а той грає для неї, прагнучи всі свої враження перекласти на музику.
Дитяча дружба переросла в юнацьку прихильність, а потім і в справжню любов. Евеліна часом
переставала помічати недоліки свого коханого, та й Петро разом з нею не відчував його так гостро.
Але чим більше Петро ставав особистістю, тим більше страждав від своєї ущербності. І, може бути, зам-
кнулся би він у себе і зробив себе назавжди нещасним, якби не дядько. Адже недаремно той віддав своє здоров'я
за щастя людей. Максим постійно домагався, щоб і племінник думав менше про свій недолік, а більше про страждання інших, щоб навчився відчувати чуже горе. Дядю турбувало, що багата садиба - недо-
тнього, тісний світ для підлітка, а життя тут зовсім не схожа на ту, якою живуть більшість лю-
дей. Тому й Петрусь, "що став вже юнаків, виріс, як тепличний квітка, захищений від різких сторін-
них впливів далекого життя ".
У наших умовах, коли практично всі будівлі, в тому числі й школи, не облаштовані пандусами і ліфтами, дитині на візку потрібна до для того, щоб подолати численні бар’єри.
Якщо ви хочете до , запитайте у батьків або фахівців, що потрібно робити, і дійте чітко за інструкціями, особливо, якщо ви допомагаєте дитині подолати сходи. Деякі інваліди, котрі пройшли спеціальні тренінги, можуть самостійно або за мінімальної до долати сходи. Але це подібно до екстремального спорту і завжди небезпечно. Коли йдеться про дітей, до необхідна практично завжди, а помічникам потрібен інструктаж.
Візок слід котити повільно, оскільки він легко набирає швидкість і несподіваний поштовх може призвести до втрати рівноваги. А ще допомагати з навчанням і проводити з ним час щоб не було сумно.