1. Поясніть, чому між друзями в спортивній залі зчинилася бійка. Зацитуйте ті
фрази, якими обмінялися Юлько та Славко. Чи мали вони рацію у своїх звинува.
ченнях один одному?
2. Поясніть, що в поведінці Юлька дратувало Славка Беркуту найбільше. Відповідь
підтверджуйте цитатами.
3. Фраза Юлька, що «треба мати удачу, тоді все в руки само йде» виклика-
ла в Славка хвилю обурення. Чи не здається вам, що він заздрив другові, який
його в усьому переважав? Свою відповідь обгрунтуйте.
4. Поясніть, чи прийшло до Славка усвідомлення його помилкової поведінки?
Наведіть цитату на підтвердження своєї думки.
5. У поєдинку зламалася Славкова шпага. Чи можна цей епізод розцінювати як
символ того, що Беркута зазнав поразки у своїх поглядах? Як би ви витлумачили
сцену двобою друзів?
6. Поясніть, як Славко і Юлько потрактували причини конфлікту між ними. Чию сто-
рону з друзів підтримуєте ви? Свою відповідь обгрунтуйте.
7. Поясніть, яке символічне значення у творі має епізод поєдинку. Свою відповідь
обгрунтуйте.
8. У повісті Славко Беркута кілька разів згадує про «максимальне навантажен-
ня». Що воно означає для нього? Як своїми вчинками хлопець хоче йому відпо-
відати?
9. Порівняйте поведінку батьків обох хлопчиків після поєдинку. Чи була вона від-
повідною до ситуації, що склалася? Як кожен із хлопців ставився до слів своїх
батьків і про що це свідчить?
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Объяснение:
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.