1) яка подія в біографії Володимира Дрозда стала душевною травмою на все життя? 2) Від чийого імені ведеться розповідь? 3) Яке становище в конюшні займав Шептало? 4) Як ставився Шептало до інших коней? 5) Чому Шептало не любив двох найлегших робіт - крутити привід і й їздити до міста? 6) У повісті "Дорогою ціною" ми бачили протест не скораних кріпаків . А яку позицію вибрав Шептало ? 7) Чому шептало все-таки втік? 8) Хто " і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам"? 9) Чим для Шептала пахло дитинство? 10 ) Яка процедура тричі на деньь гнітила Шептала? 11) Ким були діди і прадіди Шептала? 12) Кого бачив Шептало у водянім дзеркалі та у широких калюжах? а) красу б) радість в) розум г) непокірність. ДО ТЬ БУДЬ ЛАСКА ВІ
Найбільше мене в цьому творі
герої, які зображені своєрідно, незвично для нас: не показаний їх зовнішній вигляд, не розказана історія їхнього життя, але це не заважає нам уявити собі давньоруських витязів, зрозуміти причини їх вчинків. Ось перед нами Ігор – князь Новгород-Сіверський. Це хоробрий воїн, патріот російської землі. Він «стягнув розум фортецею своєю і… сповнившись ратного боргу, повів свої хоробрі полки на землю половецьку за землю Руську». Його не зупиняє навіть погана прикмета – сонячне затемнення. Коротко і переконливо пояснює він своїй дружині мету походу – «спис переломити у кінці поля половецького», тобто остаточно розбити кочівників.
І не багатства, що видобуваються в боях, цікавлять його, а військова слава. Після розгрому половців у першому бою він бере собі лише військові знаки переможених ворогів: «червоний стяг, білу хоругву, червоний бунчук, срібне древко». Проте автор не приховує і негативних рис Ігоря: він честолюбний, пихатий і егоїстичний, не рахується зі спільними інтересами і завдає шкоди спільній справі. Це типовий російський князь кінця XII століття. Ми не можемо не захоплюватися Ігорем, коли бачимо його в бою, коли він відмовляється від примирення з ворогом і, ризикуючи життям, біжить з полону. Але ми засуджуємо його поведінку, що накликала нові біди на Руську землю. Брат Ігоря, князь Всеволод, наділений у творі героїчними рисами. Головна його турбота і гордість – дружина. «Буй тур Всеволод» виховав її любовно і вимогливо і вважає готовою до рішучих боїв. Битва – його стихія. У запалі бою він забуває про все: про почесті , багатий отчий дім, про милу дружину Глібівну. Всеволод бореться героїчно і невтомно; як билинний богатир, врізається він в гущу ворогів. У той же час це ніжний, люблячий брат, вірний товариш. Однак , милуючись Всеволодом , автор не може не засуджувати і його за егоїзм і честолюбство, невміння піднятися до розуміння спільних інтересів.
Тільки Святослав, князь Київський , на думку творця «Слова о полку Ігоревім», з якою я повністю згодний, ідеальний герой. Він зображений як глава всієї Київської держави, що піклується про її інтереси. Його дуже засмучує свавілля Ігоря та Всеволода. Щоб обговорити становище, яке створилося після поразки молодих князів, він скликає бояр і тримає з ними раду. Бояри поважають Святослава і довіряють йому. Автор мріє, щоб так ставилися до князя Київського всі російські князі, щоб підкорялися вони мудрій, досвідченій, всезнаючій людині, для якої понад усе – інтереси Руської землі. Святослав – людина великого державного розуму, він вміє проаналізувати причини поразки Ігоря і закликає князів об’єднатися, щоб захистити Вітчизну. Його «золоте слово, зі сльозами змішане», – вираз мудрості і прозорливості видатного державного діяча. Князь Святослав перевершує інших руських князів і як талановитий воєначальник . Недарма славу йому співають і за рубежами Русі. Автор бачить у Святославі ту реальну силу, яка зможе здолати ворога. На думку творця «Слова», Святослав – ідеальний князь, безкорисливий захисник спільних інтересів . Ось чому в його «золоте слово» автор вклав власні думки, закликаючи руських князів (він називає багатьох з них) подолати міжусобиці і проявити справжню державну мудрість.
Прототипом образу Івана Сили стала реальна людина — Іван Фірцак (сценічне ім’я — Кротон), якого на Закарпатті знають усі. Кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. Глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на Україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
На жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. А те, що Іван Фірцак належить історії України, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«Неймовірні пригоди Івана Сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. О. Гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
Іван Сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. Батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. Шукаючи долі в місті, Іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за Міху Голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. Звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера Брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. Брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. Загибель тренера вразила Івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. Чесний, відкритий, благородний, Іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. Автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.