Мовна проблема в комедії. Художнє відтворення проблеми українізації.(Твір М. Куліша висвітлює проблеми русифікації України, яку в 1920-х рр. більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «українізацією». П’єса написана на матеріалі, який був характерний для Харкова 1920-х рр„ відбиває говірку Харківщини тих часів. Головний герой Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на російське, більш благозвучне. Цим він сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед службовців. Мина — перевертень, який хоче зректися не тільки рідної мови, а й свого національного «я». Герой бере уроки російської мови, намагається всю родину позбавити права розмовляти українською мовою, що й призводить до гострого, конфлікту в родині. Частина — за українізацію (син Мокій, дядько Тарас), а частина — за русифікацію (тьотя Мотя, Рина)
2. Проблема вміння відстоювати свою думку. (П’єса «Мина Мазайло» навчає нас відстоювати свої вподобання та переконання, не боятися сказати вголос думку. Навіть зустрівшись із різними тьотями мотями, минами, ринами, не варто тихо погоджуватися з усім, ними сказаним. Треба вчитися не соромитися себе, передусім свого походження та родини)
3. Проблема стосунків між батьками й дітьми. (Мокій і Мина, хоча батько й син, але в житті вони є антиподами. Треба вміти слухати один одного, приймати спільні рішення, шукати «золоту середину»)
Сліди війни в моїй родині Про фронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін Рейхстагу сказано дуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. Та чомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробили каліками в перші ж дні війни. Які відчули на собі розпач відступів, гіркоту поразок. Через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогли взяти участь в великому переломі, який стався під Сталінградом, а тим паче дійти до Берліна і насолодитися п'янким почуттям перемоги. Хотілося б розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять і повагу та показати це на прикладі життя мого прадіда Гончаренка Анатолія Єрофейовича. Гончаренко А.Є. народився 5 березня 1919 року в селі Вербівка в хліборобській родині Гончаренків Єрофія та Марії. Анатолій був старшим із восьми дітей. Сім'я жила бідно. Чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. Про голод 1932-33 років тринадцятирічний Анатолій запам'ятав дуже добре. З горем пополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгосп ковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянської Армії. Службу розпочав на кордоні з Латвією рядовим солдатом. Військову присягу прийняв у січні 1939 р. Пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримав звання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром відділення на прикордонній заставі. Війну зустрів у званні старшини . Про початок війни прадід згадував так: Усе трапилося на світанку. Антон крізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодні разом з товаришами чув його далекий відгомін. А тепер так близько! А тільки вчора командир перед строєм виголосив: "Не панікувати! Війни не буде! Не вірте підступним чуткам". Швидко зіскочивши з ліжка, Антон почав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала паніка. Напівроздягнені бійці хапали зброю і вибігали надвір. Не діждавшись командира, Антон теж попрямував за всіма. Жах охопив хлопця: земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала, накриваючи вбитих і поранених. Переборовши розпач і страх, він почав діяти. Насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчував відповідальність за кожного підлеглого. Потім, взявши сміливіших, поповз до поранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бійців, спроможних іти й нести безпомічних, комбат віддав наказ відступати. Пайки швидко скінчилися, бо в паніці було захоплено їх дуже мало. Поранені просили води. На перев'язки хлопці віддавали спідню білизну. Тож було вирішено зупинитися в першому населеному пункті. Це було село. Так до болю й щему схоже на рідну Вербівку, де залишилося семеро братів і батьки. А ще Галинка. Рідна, єдина, його кохана, задля якої він готовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилися щастям. Німці наступали стрімко. І знову наказ "відступати". Йшли без зброї. Розпач не давав Антону дихати на повні груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкому містечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", він навіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так: живих залишилось мало. Саме число він не хотів промовляти ні в слух, ні подумки. Медаль "Захисту Вітчизни" – 1999 р. Прадід прожив довге, але нелегке життя. За це йому низький уклін і щира повага. В лютому 2009 р. Гончаренко А.Є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.
2. Проблема вміння відстоювати свою думку. (П’єса «Мина Мазайло» навчає нас відстоювати свої вподобання та переконання, не боятися сказати вголос думку. Навіть зустрівшись із різними тьотями мотями, минами, ринами, не варто тихо погоджуватися з усім, ними сказаним. Треба вчитися не соромитися себе, передусім свого походження та родини)
3. Проблема стосунків між батьками й дітьми. (Мокій і Мина, хоча батько й син, але в житті вони є антиподами. Треба вміти слухати один одного, приймати спільні рішення, шукати «золоту середину»)