Говорюща риба сяк-так приживається на березі. Єдине, чого їй не вистачає, – когось, із ким можна було б поговорити, тому рибка намагається знайти товариша серед рибалок. Віднині вона ототожнює себе з рибалками, причому за такими ознаками, як мова і ноги, чим, звісно, не володіють звичайні риби. Чому ж тоді їй так важко зійтися з гуртом рибалок, коли ті так до неї подібні? Може, справа тут не в «балакущості»? Оповідь каже, що розмовляти рибина вміла від народження, але нічого не згадує ані про плавники, ані про ноги. Про останні йшлося лише тоді, коли вигнанця викинули на берег і «поставили на ноги». Можливо, вихід на сушу означає, що настав час обирати: риба ти чи не риба. Віднині рибина уже не плаває під водою, а «ходить по бе резі», навіть знайомитися з рибалкою вона, «зірвавшись на ноги, підійшла». Та про те, що говорюща риба, позбавившись риб’ячої суті, не стала людиною, свідчить і гурт рибалок, і жінка, яка, зрештою, засмажила свого невпізнаного гостя. Виходить, той, хто чужий серед своїх, серед чу жих своїм не стане. Особливо якщо цей чужак, цілком можливо, зрадник, адже «риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою». А святкова пляшка, за якою друзі так любили «погуторити», діставалась їм тільки тоді, коли був гарний улов, тобто пригощалася рибка коштом від продажу своїх родичів. Лише змусивши замовкнути навіки, рибину певним чином ідентифікували: «вона стала такою, як і решта її братів і сестер», от тільки від голосу її залишилась порожня булька. А якщо мова – основна ознака людини, то, не відбувшись у слові, риба за життя і як рибу себе втратила, і людиною не стала.
