35 ! аналіз вірша станіслава чернілевського: за перевалом болів і досад,за рядом зрад, що тяли серце чуле,не треба повертатися назад,не треба озиратись на минуле.нехай стоїть, як дальній ожеред,ховаючи самообмани й хиби.орач за плугом дивиться вперед,від цілини відважуючи скиби.впадуть на орінь
зерна новизни.але, яка б не слалась даль розлога,немае поля тільки з борозни,з одної смуги. поле — не дорога.зійдуть з душі закови ожелед,забуде серце біль і зраду друга.орач за плугом дивиться вперед,та скраю поля повертає плуга.міняє напрям гостре чересло —і борозна уже новозначима: і
давній смуток, і добро, і зло,і все минуле знов перед очима.
вот
Объяснение:
Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги, глянув на шлях і підбадьорив себе — збіжить він з гори й зігріється. Вдалині рожевіли крейдяні гори, а десь між них — місто Слов’янськ, біля якого солі — бери скільки схочеш. А за склянку солі можна було наміняти харчів.
Климко, після того як посиротів, жив удвох із дядьком Кирилом, машиністом великого паровоза. Дядько приходив зі зміни, питав, як тут його помічничок, чи не боявся вночі. Климко охоче прибирав воду за дядьком, насипав йому гарячої запашної юшки, хвалився своїми чепурними зошитами й очікував традиційного гостинця, якого той ніколи не забував привезти з поїздки. Одного разу дядьків паровоз не повернувся із рейсу — в нього влучила бомба. Загинули машиніст і його помічник. Климко залишився сам.
II
Климко йшов уже восьму добу. Їхню станцію і барак розбомбили німецькі літаки, хлопець залишився з тим, у чому був.
Сонце пригрівало в спину, а земля була холодна, підошви босих ніг пробилися як дерев’яні. Хотілося їсти — останній сухар, даний аптекарем Бочонком, був з’їдений ще вчора вранці. Климко побачив город, де щойно вибрали картоплю, димок від згасаючого багаття. У розворушених ямках хлопчик знайшов кілька картоплин і підкріпився ними.
Ноги відмовлялися йти, особливо після ночівлі. Климко бив їх Із відчаю, а потім почав розтирати легенько й перші кілометри йти потихеньку.
III
Коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у шахтній ваговій. Він переніс із погреба те, що вціліло — картоплю, два кусники старого сала й кілька цибулин. Спочатку було холодно й незатишно, докучали щури. Потім Зульфат, товариш Климка, вигнав нахабних звірят димом, допоміг облаштувати кімнату. Тепер тут часто збиралося шкільне хлоп’яче товариство, дивилося на розжарілу пічку-буржуйку, прислухалося до гуркоту нічного бою і мріяло почуваючи себе на Робінзоновому острові.
Якось після короткого бою на станцію прийшли італійці. Грабували людей, забираючи їжу, одяг, стріляючи курей. У висілку почався голод. Люди міняли на базарі навіть коштовності на будь-який харч
Якось Климко та Зульфат зайшли й собі на базар. Там якийсь бородатий дядько з села обмінював продукти на дорогі речі. Зверхньо й грубо вибирав, що йому сподобалося. Люди ремствували, але робити було нічого.
Раптом хлопці побачили свою вчительку Наталю Миколаївну. Вона стояла оддалік із немовлям, тримаючи в руках рожеву сукню, яку вдягала лише на свята. Бородань побачив плаття, захотів його взяти, але вчителька сказала, що йому вона нізащо не проміняє. Бородань презирливо про неї висловився, а Зульфат не витримав і пошпурив у нього каменюку.
Хлопці запропонували Наталі Миколаївні жити у них, адже її квартиру розгромили окупанти. Вони перенесли речі вчительки, а Зульфат роздобув колиску для малої Олі.
Увечері прийшов до вагової дідусь Зульфата, приніс торбинку сухарів, подивився, як учителька поїть дитину чаєм, і сказав, що так не годиться, треба молока.
Климко подумав, що запасів харчів на зиму їм усім не вистачить, необхідно йти у Слов’янськ по сіль, щоб було що міняти. Зульфат хотів із ним, але хлопець не дозволив, адже треба було комусь допомагати Наталі Миколаївні, та й дідусь його не пустить, а от він — сам собі господар.
IV
Климко пішов у місті за людьми, які рухалися в одному напрямі — на базар. Скраю стояла дівчина, продаючи гарну темно-вишневу у квітках хустку. Хлопчик зупинився біля неї, а вона злякалася, подумала, що він злодій. Дядько, що сидів просто на землі й торгував саморобними тапочками, теж обізвався до дівчини й сказав, що так вона нічого не продасть, хай поставить біля нього тачку і йде між ряди. Раптом почалася облава. Ловили дівчат і хлопців для відправки на роботу в Німеччину. Поліцаї причепилися до дівчини, але за неї заступилися безногий дядько й Климко.
Дівчина була дуже вдячна, запросила хлопчика із собою, бути їй за брата, безногий швець подарував килимові тапочки й виміняв для нього солі. Потім умовив молодицю, щоб вона дала Климкові ще солі, яка була у неї вдома.
Історія про хлопчика Костя, що служив у пана і був його незаконно народженим сином. Життя виховало маленького хлопчика дуже сміливим, завзятим і по-доброму впертим. Проте серед цих рис головною рисою дитини було те, що хлопець ніколи не плакав. Не плакав він, хоча слуги навмисне знущалися над ним, щоб він плакав, а Кость " заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться й біжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так і прозвали за це "кам'яним виродком".
Автор розповідає як Кость та Данилко, Семенець, Микита – пасли товар на лугу. Хлопці – свій, а Кость – панський". Хлопці жили у сім'ях, Кость – сирота, який батрачить у пана.
Йому жилося дуже несолодко, мало того, що його постійно били на службі, та ще й діти теж знущалися з нього, так ніби їм подобалося, як він обурюється. Вони називали його байстрюком і сином пана. Хлопця це надзвичайно ображало: він дуже хотів би, щоб у нього нікого не було, ніж би він служив у свого батька, який не звертав на сина ніякої батьківської уваги, якої так бракує кожній дитині. Та ще й діти при кожній нагоді казали йому про це.
Надворі холодно. "…всі були в свитках і чоботях, а Кость босий і в одному піджачку та брудній сорочці. Груди були розхристані".
Всі хлопці замерзли і не могли скрутити папіроску. Кость сказав, що він може скрутити папіроску:
"– Ага! Не скрутиш. Руки змерзли. А в мене ні… От які! І Кость простягнув усім свою чорну, подряпану невеличку руку. Йому, очевидячки, чогось дуже хотілося говорити про свої руки".