(преношо глубочайшие извинения, за то что буду печатать украинский текст рускими буквами, просто на моём ноутбуке отсутствует украинский язык. Ещё раз простите.)
Сулейман:
Первородний син i правный наслiдник Селiма Грiзного,-пан Царгорода и Эрусалыма,Смырны и Дамаска и сим сот мист багатых Сходу и Заходу, десятий и найбильшый падышах Османив, халиф всих мусульманив, воодар трёх частей свиту, цар пьятёх морив и гир Балкана, Кавказу й Ливану, и чудных рожевых долын вздовж Марицы, и страшных шляхив на степах Украины, могутний сторож святых мист в пустыни Мекки и Медыны и гробу Пророка, пострах всих христыянськых народив Европы и повелытель найбильших сыл свиту, що мицно стоялы а тыхим Дунаем, над Днипром широкым, над Евфратом и Тыгром, над сыним и билым нилом.
Іван Брюховецький. Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.
Характер Брюховецького як історичної особи, його досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.
Спочатку ми бачимо Брюховецького в Романовому Куті, де він стояв кошем, в оточенні запорожців, городових козаків, міщан, селян. Іванець (а це прізвисько говорить про його низьке походження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.
Зате на «Чорній раді» Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». Однак ті, хто добре знав Брюховецького, розуміли, що це лише гра в демократію.
Лицемірство Брюховецького виявилося ще й у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.
Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.
(преношо глубочайшие извинения, за то что буду печатать украинский текст рускими буквами, просто на моём ноутбуке отсутствует украинский язык. Ещё раз простите.)
Сулейман:
Первородний син i правный наслiдник Селiма Грiзного,-пан Царгорода и Эрусалыма,Смырны и Дамаска и сим сот мист багатых Сходу и Заходу, десятий и найбильшый падышах Османив, халиф всих мусульманив, воодар трёх частей свиту, цар пьятёх морив и гир Балкана, Кавказу й Ливану, и чудных рожевых долын вздовж Марицы, и страшных шляхив на степах Украины, могутний сторож святых мист в пустыни Мекки и Медыны и гробу Пророка, пострах всих христыянськых народив Европы и повелытель найбильших сыл свиту, що мицно стоялы а тыхим Дунаем, над Днипром широкым, над Евфратом и Тыгром, над сыним и билым нилом.
Іван Брюховецький. Іван Брюховецький — запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.
Характер Брюховецького як історичної особи, його досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владнолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим народолюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства.
Спочатку ми бачимо Брюховецького в Романовому Куті, де він стояв кошем, в оточенні запорожців, городових козаків, міщан, селян. Іванець (а це прізвисько говорить про його низьке походження) навмисне принижувався, підкреслював свою безкорисливість.
Зате на «Чорній раді» Брюховецький з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами: булавою, бунчуком і корогвою, «позирав гордо, по-гетьманському, і тілько посміхавсь, узявшись у боки». Він був упевнений у перемозі, бо далекоглядно прихилив на свій бік московських бояр, князя Гагіна, який «взявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає». Він проголосив рівність, запросив на раду «бургомістрів од міщан» та «мужицьких виборних». Однак ті, хто добре знав Брюховецького, розуміли, що це лише гра в демократію.
Лицемірство Брюховецького виявилося ще й у тому, що перед обранням його на гетьмана він погодився на покарання Кирила Тура, а після того заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила, висміяв старійшин-січовиків і прогнав їх.
Самолюбство й амбітність, підлість, уміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького дорого коштували тогочасному українському суспільству, призвели до великих усобиць та кровопролиття.