(Григiр Тютюнник “Климко”) Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх. Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке, бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання… Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не повернути. У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний, пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько, шкiльнi друзi, сусiди Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне щастя, Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом. Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому, що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує холодним пронизливим вiтром. Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï засвiченоï фотоплiвки Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько. Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi, мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски, Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити затишок задля маленькоï дiвчинки Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя. Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов’янську багато солi, вирушає туди. Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише червивi сухарi, Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло, Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб вижити. Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша, встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
3. Який казковий образ вимріяла для себе Стійка? - Русалонька
4. Кого вона бачила в образі принца? - Вадима Кулаківського
5. До якої події готувалася тітка Софії? - до весілля
6. Що в родині Софії передавалося з покоління в покоління? - Коралі
7. Яку таємницю приховував Валентин від Сніжани? - що він був одружений і має дітей від попередніх стосунків та шлюбу
8. Чи задовольняло Вадима його життя і чому? - ні, він вважав, що він проклятий і що у їхньому роду ні грама щастя
9. Що у творі слугує "машиною часу"? - стара шафа
10. Ким за професією була Сніжана? - лікар-травматолог
11. Яка фраза повернула Софійку у свій час. - Іларок
12. Що воно означає? коралі навпаки
13. З ким товаришувала Софійка? - з Сашком
14. Як Сашко забезпечував родину? - продавав дрова, липовий цвіт, квіти, трави, ягоди, пропонував за невеличку плату дізнатися свою вагу
15. Хто вкрав коралі? - Вадим Кулаківський
16. Яку правду про Валентина відкрила Софійка Сніжані? - що він приховує існування попередньої сім"ї, що у нього є діти, а також, що він прикидається багачем
17. Від чого хоче Софійка позбавити сім'ю Кулаківських? - від прокляття
18. Хто в минулому обдурив сім'ю Міщенків? - Гордій Кулаківський
19. Коли, за словами сліпого старця, буде знято прокляття ? - тієї митті, коли небо зійдеться з землею, і можна буде спинити інший злочин, відвернути невідворотне
20. Хто така Чорнобілка? Хто кому подарував? - кошеня, яке Сашко подарував Софійці
21. Яка риса характеру погубила в минулому Якова Кулаківського та його дружину? - жадібність
22. Що впало на Якова і вбило його? - на Якова нічого не падало. Олена каже до свого чоловіка Василя - єдиного сина Якова Цитата: – Батько твій нікому не подавав: що з того? ... Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. А от мішком кукурудзи, що впав з горища забило Гордія Кулаківського. Ось про це говорить його син з кимось в гостях: – Якове Гордійовичу? Знову? – усміхнулася...сухенька літня жіночка. – Просимо, просимо! Кулаківський приєднався до них
– .. Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?
і, не скаржаться!
– Батько не сниться?
– А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев'ятини, й на сороковини милостиню ро-здав.
– Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.
23. Що спиляли в минулому Софійка і Сашко, щоб врятувати Катрю та її нареченого - стару засохлу шовковицю.
Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх.
Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де
жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке,
бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому.
Турботи, незгоди, муки, плач, ридання…
Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у
несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру
чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще
стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не
повернути.
У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i
доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний,
пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй
Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний
човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько,
шкiльнi друзi, сусiди
Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше
слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж
картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне
щастя,
Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом.
Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому,
що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони
потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй
природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує
холодним пронизливим вiтром.
Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв
Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï
засвiченоï фотоплiвки
Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько.
Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi,
мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець,
який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше
Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих
шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та
улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд
дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски,
Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне
горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити
затишок задля маленькоï дiвчинки
Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя.
Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти
Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у
Слов’янську багато солi, вирушає туди.
Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише
червивi сухарi,
Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло,
Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому
мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не
потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд
пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб
вижити.
Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша,
встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять
свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч
якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт
стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив
ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi
Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих
людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
Відповідь:
1. Як звуть головну героїню? - Софійка
2. У якому класі навчається? - 7-В
3. Який казковий образ вимріяла для себе Стійка? - Русалонька
4. Кого вона бачила в образі принца? - Вадима Кулаківського
5. До якої події готувалася тітка Софії? - до весілля
6. Що в родині Софії передавалося з покоління в покоління? - Коралі
7. Яку таємницю приховував Валентин від Сніжани? - що він був одружений і має дітей від попередніх стосунків та шлюбу
8. Чи задовольняло Вадима його життя і чому? - ні, він вважав, що він проклятий і що у їхньому роду ні грама щастя
9. Що у творі слугує "машиною часу"? - стара шафа
10. Ким за професією була Сніжана? - лікар-травматолог
11. Яка фраза повернула Софійку у свій час. - Іларок
12. Що воно означає? коралі навпаки
13. З ким товаришувала Софійка? - з Сашком
14. Як Сашко забезпечував родину? - продавав дрова, липовий цвіт, квіти, трави, ягоди, пропонував за невеличку плату дізнатися свою вагу
15. Хто вкрав коралі? - Вадим Кулаківський
16. Яку правду про Валентина відкрила Софійка Сніжані? - що він приховує існування попередньої сім"ї, що у нього є діти, а також, що він прикидається багачем
17. Від чого хоче Софійка позбавити сім'ю Кулаківських? - від прокляття
18. Хто в минулому обдурив сім'ю Міщенків? - Гордій Кулаківський
19. Коли, за словами сліпого старця, буде знято прокляття ? - тієї митті, коли небо зійдеться з землею, і можна буде спинити інший злочин, відвернути невідворотне
20. Хто така Чорнобілка? Хто кому подарував? - кошеня, яке Сашко подарував Софійці
21. Яка риса характеру погубила в минулому Якова Кулаківського та його дружину? - жадібність
22. Що впало на Якова і вбило його? - на Якова нічого не падало. Олена каже до свого чоловіка Василя - єдиного сина Якова Цитата: – Батько твій нікому не подавав: що з того? ... Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. А от мішком кукурудзи, що впав з горища забило Гордія Кулаківського. Ось про це говорить його син з кимось в гостях: – Якове Гордійовичу? Знову? – усміхнулася...сухенька літня жіночка. – Просимо, просимо! Кулаківський приєднався до них
– .. Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?
і, не скаржаться!
– Батько не сниться?
– А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев'ятини, й на сороковини милостиню ро-здав.
– Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.
23. Що спиляли в минулому Софійка і Сашко, щоб врятувати Катрю та її нареченого - стару засохлу шовковицю.
Пояснення: