Аналіз твору Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
І раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна, в туманностях душі чи, може, Андромеди — я в мантіях дощу, прозора, як скляна, приходжу до живих і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність
до ть будь ласка)
Тара́с Бу́льба — вигаданий образ українського козацького ватажка , полковника Війська Запорозького. Головний герой повісті Миколи Гоголя Тарас Бульба.
Остап та Андрій — сини Тараса Бульби
Існує загадка, ще й досі ніким не розгадана, яка й зараз не дає спокою багатьом: "Як же так, росли діти в одній родині, виховувалися однаково — один на радість, другий на горе й ганьбу?"
Саме так сталося в сім'ї полковника Тараса Бульби. Виросли хлопці дужі й здорові, навчені, як тоді годилося. На Січ поїхали, там себе показали як добрі козаки. А прожили недовгий свій вік і загинули, як нерідні...
Почнемо з того, що вони подібні до свого батька. В своїх дужих синах він впізнає самого себе — такого, яким був колись. Ні, вони батька не осоромлять. Вони Дніпро перепливають, вершники добрі, стрільці з кращих, на шаблях битися вміють. Все як Тарас, коли сам вперше на Січ прийшов.
Добрі козаки, в батька. Сказано ж: яблучко від яблуні далеко не падає. На війні теж не осоромили старого полковника. Старший, Остап, виявив талант полководця, розважливість отамана. От уже із батьком полковником нарівні: курінний отаман у Січі те саме, що полковник на Гетьманщині. Менший — теж добрий вояка. Любить "чарівну музику" бою і відважний до нестями. Весь у батька, який на війні шукає не прибутків, а слави. Обидва сини смерті не бояться, не з полохливих. У сутичці завжди ворога перемагають, хоч по-різному досягають цього.
Тепер треба зазначити, що схожі вони на батька в усьому. Остап не бачив у науках сенсу, то й не вчився в академії. "Все це казна-що!" — то ж Тарасові слова. А так, слава Богу, розуму не позичати, всього навчилися. І батько все знає, тільки придурюється, старий чорт. Схожість на батька в Андрієві проявилася в історії з панночкою. Батько вдома посуд бив, сп'янілий від споминів та горілки, а молодший присягу зневажає, сп'янілий від кохання. Усі вони і смерть зустрічають однаково, згадують найдорожче. Молодший шепоче ім'я прекрасної полячки, Остап кличе батька, а батько побивається за синами.
Образи Шимека та Бузі зазначені в романі Шолом-Алейхема «Пісня пісень», відомому творі єврейської літератури.
Шимек – головний герой юнацького роману, хлопець з дуже яскравими мріями. Хлопчик навчався в хедері, спеціальній євреській релігійній школі. Йому подобалося ходити з батьком у Синагогу. Їхні відносини з дівчинкою Бузею носять спочатку дитячий характер сумісного спілкування. Хлопець взрослішає і поринає у світ мрій, де він бачить себе немов героєм, який рятує прекрасну царівну. Але він не переносить, коли над нім посміхаються. Саме через прочитану ним біблійну «Пісню пісень» він бачить світ, в ньому розкриваються почуття до Бузі, як чогось священного. Він тягнеться до прекрасного, до своєї Суламіфь (Бузі). Але він покидає містечко через батька та його завіти, потім жалкує, що «піздно згадав, що є Бузя на світі, Бузя, яка має серце, душу...”». Шимек прогадав, його щастя вислизнуло від нього.
Бузя – спочатку маленька дівчинка. Бузя – це її скорочене ім’я від Естер-Ліба, Лібузя. Її мати покинула її, коли вмер батько. Бузя живе в родині Шимека, стає його названою сестрою. Дівчинка сумує за матір’ю, її обличчя кожного разу змінюється. Шимек помічає її великі блакитні очі, чудову усмішку. Вона стає привабливою молодою дівчиною. Вона дуже сором’язлива, тендітна. Вона, як сонечко, як зіронька, яка освітлює життя Шимека. Бузя закохується в Шимека. Але Шимек покидає хату, а вона стає нареченою. І після зустрічі з Шимеком її світ перегортається: «так плаче людина над своїм життям, що нібито вислизнуло з-під ніг». Образ Бузі викликає почуття суму та жалощі.