Аналіз вірша "Діалог про безхмарну погоду"
Моторів рев.
Крицеві нерви міста
аеропорт
одгартував давно…
Живісінький сидить
напроти містер —
таких я бачив
досі лиш в кіно…
Він посміхнувсь:
— Москва… Ясна погода… —
І я погодивсь:
— Льотна… Хмар нема… —
Він на значок кивнув мій:
— Нагорода?
— Значок, — кажу.
І пауза німа.
А по хвилині знову:
— Ви щасливі?
— Еге ж, — кажу, —
по-людському, сповна… —
(Крізь темні скельця —
очі палахливі,
а на вустах —
усмішка крижана).
— А може, все ж
чогось не вистачає?
Для щастя повного? —
маскує містер сміх.
— Для повного?
Щоб, значить, без печалі?
Лиш двадцяти мільйонів…
Тільки їх!
— О-о, я вас розумію, розумію! —
він радо за слова мої вхопивсь. —
Це — щиро. Це — по-нашому!
Не смію
надокучати більш…
Екск’юз мі, пліз…*
— Лиш двадцяти мільйонів, —
я продовжив, —
їх, наших, найрідніших, що війна
поглинула…
Мов реквієм, тривожно
звучать їх незабутні імена.
їх так сьогодні нам не вистачає
для щастя повного…
Є істина одна,
що золото родинної печалі
знецінення, інфляції не зна… —
Він спохмурніло зиркнув:
— Пропаганда?
— Лиш інформація, гнівитися дарма.
Він штучно посміхнувсь:
— О’кей погода! —
І я погодивсь:
— Льотна… Хмар нема.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.