Я погоджуюся з цим твердженням, тому що якщо людина є хитрою, лукавою, і цим добуває собі багатство, як то кажуть "йде по трупам", то таку людину наврядчи хтось буде любити й поважати, в неї буде багато знайомих через гроші, але не друзів. І ці знайомі швидко покинуть таку людину, тільки-но в неї закінчаться гроші. Також, якщо серце в беззаконної людини ще не стовідсотковий камінь - в неї будуть постійні муки совісті, що може дуже погано сказатися на психічному стані, й навіть дійти до божевілля. Якщо ж людина правдива, хоч вона й бідна, в неї нема мук совісті, вона живе чесно - в неї не буде й заздрощів. Недарма кажуть, що бідні люди є більш багатими, бо вони можуть радіт простим речам, таким як синє небо, яскраве сонечко та ін. Також, якщо людина живе правдою - вона буде гарним товарищем та робітником, усі будуть іі любити й поважати. Тому, особисто я вважаю, що краще жити чесно, правдою, нехай й бідно, але ніхто про тебе слова поганого не скаже, ніж заможно, але нечесно - коли усі будуть тебе ненавидіти, по чорному заздрити й розпускати погані плітки.
Серед мужніх воїнів особливе місце у «Слові...» посідає образ Ярославни, який приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті до горю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі. В образі Ярославни змальовано реальну історичну особу — дочку галицького князя Ярослава Осмомисла Єфросинію. До Цього образу, який став символом вірності та кохання, зверта¬лися і звертаються у своїй творчості багато митців. Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина та інші поети.
Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор захоплюється її безмежними просторами — опис подій у різних кінцях Русі, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть задзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом сповнені слова, які кілька разів повторюються у «Слові...»: Руськая земле, уже за горами єси!» Явища природи у «Слові...» одухотворені, рослини, звірі й птахи разом з героями живуть, сумують. Коли Ігор потрапив у полон, «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось». Річка Донець допомагає руському князеві визво¬литися з неволі, охороняє його від небезпеки.У поемі поєдналися християнські та язичницькі мотиви, у яких відбилися стародавні вірування наших предків, імена язичницьких богів (Дажбог, Хоре, Стрибог, Велес), східнослов'янські міфологічні образи (Обида, Жля, Карна). У кінці твору згадано і християнського Бога, який показує Ігореві шлях із землі Половецької на землю Руську. «Слово...» тісно пов'язане з усною народною творчістю, що засвідчують народнопоетичні засоби. З фольклору запозичені автором постійні епітети: сірий вовк, сизий орел, чорна хмара, синє море; порівняння: кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Зближує «Слово...» з народною піснею вживання тавтології: труби трублять, мости мостити, ні мислю помислити, а плач Ярославни нагадує пісні-голосіння. Часто для означення того самого явища використовується певний образ, що стає символом. Так, зозуля — символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл — символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руськ.За ідейно-художніми якостями «Слово...» не поступається найвидатнішим прадавнім пам'яткам німецької, французької, іспанської, грузинської літератур. Зміст поеми актуальний і в наш час, бо підносить глибокопатріотичну ідею єдності, монолітності народу.
Якщо ж людина правдива, хоч вона й бідна, в неї нема мук совісті, вона живе чесно - в неї не буде й заздрощів. Недарма кажуть, що бідні люди є більш багатими, бо вони можуть радіт простим речам, таким як синє небо, яскраве сонечко та ін. Також, якщо людина живе правдою - вона буде гарним товарищем та робітником, усі будуть іі любити й поважати.
Тому, особисто я вважаю, що краще жити чесно, правдою, нехай й бідно, але ніхто про тебе слова поганого не скаже, ніж заможно, але нечесно - коли усі будуть тебе ненавидіти, по чорному заздрити й розпускати погані плітки.
В образі Ярославни змальовано реальну історичну особу — дочку галицького князя Ярослава Осмомисла Єфросинію. До Цього образу, який став символом вірності та кохання, зверта¬лися і звертаються у своїй творчості багато митців. Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Павло Тичина та інші поети.
Образ Руської землі у творі персоніфікований. Автор захоплюється її безмежними просторами — опис подій у різних кінцях Русі, що відбуваються одночасно: «Коні іржуть задзвенить слава в Києві. Труби трублять в Новгороді — стяги в Путивлі...». Глибоким патріотизмом сповнені слова, які кілька разів повторюються у «Слові...»: Руськая земле, уже за горами єси!»
Явища природи у «Слові...» одухотворені, рослини, звірі й птахи разом з героями живуть, сумують. Коли Ігор потрапив у полон, «никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось». Річка Донець допомагає руському князеві визво¬литися з неволі, охороняє його від небезпеки.У поемі поєдналися християнські та язичницькі мотиви, у яких відбилися стародавні вірування наших предків, імена язичницьких богів (Дажбог, Хоре, Стрибог, Велес), східнослов'янські міфологічні образи (Обида, Жля, Карна). У кінці твору згадано і християнського Бога, який показує Ігореві шлях із землі Половецької на землю Руську.
«Слово...» тісно пов'язане з усною народною творчістю, що засвідчують народнопоетичні засоби. З фольклору запозичені автором постійні епітети: сірий вовк, сизий орел, чорна хмара, синє море; порівняння: кричать теліги опівночі, мов лебеді сполохані. Зближує «Слово...» з народною піснею вживання тавтології: труби трублять, мости мостити, ні мислю помислити, а плач Ярославни нагадує пісні-голосіння.
Часто для означення того самого явища використовується певний образ, що стає символом. Так, зозуля — символ охопленої тугою жінки; ворон — символ горя, нещастя; сокіл — символ доброго молодця, витязя; сонце, місяць — символи князів руськ.За ідейно-художніми якостями «Слово...» не поступається найвидатнішим прадавнім пам'яткам німецької, французької, іспанської, грузинської літератур. Зміст поеми актуальний і в наш час, бо підносить глибокопатріотичну ідею єдності, монолітності народу.