Дружина захотіла чогось незвичайного і сказала мені, щоб хату обклав плиткою. Я брав зошит у клітинку і по цих клітинках вираховував так, щоб орнамент був у центрі. Це було майже 40 років тому. Сам малював візерунки, спочатку в зошиті, а тоді переносив на стіни. Завжди я старався, щоб узори на всіх стінах були різні, щоб не було повторів, ̶ зауважує Василь Шакула. Пан Василь і по сьогодні втілює свої творчі задуми спочатку у зошиті, а потім і в реальному житті. ̶ Тато й зараз, навіть, коли ми десь у гостях, придумає собі щось цікаве, візьме ручку й зошита і вже малює. А плитку як вирізав, то це ми вс гали. Мама з лікарні принесла крапельницю, і це з неї крапала вода на апарат, що різав, щоб він не нагрівався, ̶ пригадує донька пана Василя Анна Мариніч. Народився Василь Михайлович у селі Воронівці Хмільницького району, в Гущинцях, що на Калинівщині – навчався на екскаваторника. Після навчання та армії пропрацював 26 років екскаваторником у кар'єрі в сусідньому селі Лозна. ̶ У той час я познайомився зі своєю дружиною Ганною. Одного разу злазив з екскаватора і забив ногу, спочатку не боліло, – а потім пішов у лікарню. Зробили мені невеличку операцію і, була там одна медсестра, яка мене буквально зачарувала. Познайомилися ми в грудні, а в січні вже весілля відбулося. Якраз до весілля і нога зажила, ̶ жартує пан Василь. – Коли в мене гарний настрій, то я дружину називаю «своїм сонечком», а коли вона похмура, то кажу, що сонечко зайшло за хмарки. Василь Шакула разом з дружиною Ганною Окрім того, що Василь Михайлович так оригінально оформив свій дім, у середині хати підлога та стіни також прикрашені орнаментами, а також сімейними картинами. Проте, не лише це привертає увагу в будинку. Насамперед, в очі кидаються різноманітні малюнки на дверях, які, ще будучи юною зробила донька Василя Михайловича – Анна. Це природа і тварини, і казкові герої. ̶ Нам Аня каже, що такі двері вже не модні, щоб ми їх поміняли, але як же ми їх замінимо, як там така краса зображена, сама хата з цими малюночками стає ніби казковою, ̶ зауважує пан Василь. Донька Анна також має творчі здібності і навчає цьому уланівських школярів. Показує свої картини, і з посмішкою розповідає, що вперше здібності художника до й заробити банку сала, коли в однієї бабусі на паркані намалювала лебедів. Анна Мариніч зі своєю картиною Проходимо в наступну кімнату, а там на нас чекають малюнки онучки Василя Михайловича – Юлі Мариніч, яка теж наділена цим родинним художнім даром. А ще, зазвичай, увагу всіх проїжджих та прохожих привертає патріотичний паркан, який малювали діти та внуки Василя Шакули декілька років тому до Дня прапора. ̶ Тоді хто не йшов, то дивилися що ми робимо, а потім ми ще й кожній людині давали пензлика пофарбувати разом з нами, ̶ пригадує Анна Мариніч. Проте, на картинах творчість родини Василя Шакули не закінчується, бо його дружина Ганна вміє гарно вишивати. Показує нам свої роботи. А ще в пані Ганни є справжня любов до домашніх рослин, адже, коли заходиш у дім, здається, що потрапляєш у оранжерею.
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті «Гуси-лебеді летять» розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово «насіння» взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.
Джерело: vlasno.info
Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті «Гуси-лебеді летять» розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.
Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.
Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово «насіння» взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.
Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.