Климко осиротів ще до війни і єдиною рідною людиною для нього був дядько Кирило. Але після його загибелі хлопчик залишився сам у цілому світі. Потім розбомбили барак, у якому вони жили.
Хлопець втратив домівку. Йому було надзвичайно незатишно і самотньо, та він намагався жити навіть у цих умовах. Його друг Зульфат усіляко намагався йому до .
Незважаючи на лихоліття, Климко і Зульфат не обізлилися. З величезним ентузіазмом вони кинулися допомагати своїй учительці Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, перенесли її речі до вагової, допомагали носити молоко. А Климко навіть пішов за сіллю в Слов’янськ.Шлях його був надзвичайно тяжким: голод і холод мучили хлопця, страшний біль у ногах через відсутність взуття, самотність у великому і страшному світі. Та відчуття того, що він має до Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, зробили його старшим і додавали сили.
Правду говорять давні мудреці: “Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває чужий біль – вона Людина”. Дивує така самопожертва Климка, ще дитини за віком, але дорослого за вчинками.Герой надає читачам дивовижні уроки доброти, чуйності, турботи про тих, хто перебуває поруч.
Фінал повісті трагічний. Шкода Климка, якого було поранено саме тоді, коли він, здолавши величезні труднощі, все-таки дістався додому. Та хочеться вірити, що Зульфат покличе дорослих і вони врятують Климка.
Такі хлопці повинні жити, бо вони заслуговують на ймення справжньої Людини.
Федько-халамидник — заводій, дитячий «отаман». «Спокій був його ворогом», — сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризикові розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком! В оповіданні «Федь-ко-халамидник» важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психологічний сюжет. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий — великодушність (Слабкодухий боягузливий Толя перекладає свою провину на Федька — і той його рятує) «Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його… »
Федько ів Толю, а розплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків, та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настрахованого і завдати йому удару — це не у Федьковому характері, це понад його гідність!
Климко осиротів ще до війни і єдиною рідною людиною для нього був дядько Кирило. Але після його загибелі хлопчик залишився сам у цілому світі. Потім розбомбили барак, у якому вони жили.
Хлопець втратив домівку. Йому було надзвичайно незатишно і самотньо, та він намагався жити навіть у цих умовах. Його друг Зульфат усіляко намагався йому до .
Незважаючи на лихоліття, Климко і Зульфат не обізлилися. З величезним ентузіазмом вони кинулися допомагати своїй учительці Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, перенесли її речі до вагової, допомагали носити молоко. А Климко навіть пішов за сіллю в Слов’янськ.Шлях його був надзвичайно тяжким: голод і холод мучили хлопця, страшний біль у ногах через відсутність взуття, самотність у великому і страшному світі. Та відчуття того, що він має до Наталії Миколаївні та її маленькій донечці, зробили його старшим і додавали сили.
Правду говорять давні мудреці: “Доки людина відчуває біль – вона жива. Доки людина відчуває чужий біль – вона Людина”. Дивує така самопожертва Климка, ще дитини за віком, але дорослого за вчинками.Герой надає читачам дивовижні уроки доброти, чуйності, турботи про тих, хто перебуває поруч.
Фінал повісті трагічний. Шкода Климка, якого було поранено саме тоді, коли він, здолавши величезні труднощі, все-таки дістався додому. Та хочеться вірити, що Зульфат покличе дорослих і вони врятують Климка.
Такі хлопці повинні жити, бо вони заслуговують на ймення справжньої Людини.
Объяснение:
Федько-халамидник — заводій, дитячий «отаман». «Спокій був його ворогом», — сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризикові розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком! В оповіданні «Федь-ко-халамидник» важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психологічний сюжет. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий — великодушність (Слабкодухий боягузливий Толя перекладає свою провину на Федька — і той його рятує) «Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його… »
Федько ів Толю, а розплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків, та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настрахованого і завдати йому удару — це не у Федьковому характері, це понад його гідність!