Я вважаю, що дружба найважливіша в світі. Адже кохання може пройти а дружба залишиться. Ось я вам і хочу розповісти про мого (мою) найкращого друга (найкращу подругу).Її (його) звуть(). ми вже з нею(ним) дружимо дуже давно. В садочку ми ходили в одну групу, завжди всим ділились. Потім ми пішли до школи. Ось вже (скільки ви ходите в один клас) років як ми ходимо в один клас. ми часто граемо разом, приходимо один до одного в гості. нам дуже часто кажуть що ми як нерозлий вода. іноді ми сваримось. але це ненадовго адже дружба важливіша ніж сварки. вільний час ми також проводимо разом дивлятись телевізор або граючи на компютері.у мене е багато друзів але він(вона) найкращий в світі друг. ось такий(така) в мене е друг (подруга) а у вас е найкращі друзі ?
країнська літературна спадщина дуже багата на різні пам’ятки. Більшою частиною вони припадають на фольклор, тобто народну творчість, а також на церковну тему. Звісно, це справедливо лише для певного історичного періоду, але і виключати таку парадигму також не можна. Лише з сімнадцятого, та навіть радше вісімнадцятого століття в тогочасній Україні почали з’являтися твори за певним авторством, що користувалися великою популярністю.
Якщо говорити про тринадцяте століття, а саме про цей період іде мова, коли обговорюється розповідь «Про Прохора-чорноризця», конкретного авторства ще не було. Тож ми не можемо знати, хто саме написав Києво-Печерський патерик. Останній є оригінальною пам’яткою староукраїнською писемності, та являє собою зібрання житій святих.
Одним із найвизначніших, є звісно вже зазначена розповідь. Вивчають саме її, позаяк вона найбільш адаптована в літературному сенсі. Загалом же, це просто церковне описання життя однієї людини, що в певний період свого життя вирішив піти у монастир. Саме в Києві він отримав постриг, та разом із ним нове ім’я – Прохор. Особливістю його служіння Богу був крайній аскетизм. Якщо звичайні монахи живуть на хлібі та воді, то ця людина обходилася лише лободою. Звісно, ця рослина не росте цілий рік, тому він робив певні запаси. Побачивши його неабияку мужність у поглядах, Бог перетворив гірку лободу на солодку їжу.
В часу, коли Київ був охоплений голодом, саме цей ченець годував усіх нужденних. Але горе було тим, хто намагався красти хліб у божої людини. Смаку він тоді набував гіркого, неначе полинного. Також, цікавою є історія про сіль – Прохор отримував її, перетворюючи з попелу. А коли князь задумав відібрати так багатство, та знову обернулася попелом.
Невідомо, чи істинна ця розповідь – забагато часу пройшло з тринадцятого століття. Але ця розповідь про святу людину може багато чому навчити, бо є прикладом відмови від буденності та егоїзму, на перевагу до цього оспівується жертовність та співчуття, що і є визначними для кожного, хто присвятив своє життя служінню Богу.
Мова, що використовувалася для написання – типова для того часу. А тому сучасному читачу достатньо нелегко прочитувати всі релігійні обороти.
країнська літературна спадщина дуже багата на різні пам’ятки. Більшою частиною вони припадають на фольклор, тобто народну творчість, а також на церковну тему. Звісно, це справедливо лише для певного історичного періоду, але і виключати таку парадигму також не можна. Лише з сімнадцятого, та навіть радше вісімнадцятого століття в тогочасній Україні почали з’являтися твори за певним авторством, що користувалися великою популярністю.
Якщо говорити про тринадцяте століття, а саме про цей період іде мова, коли обговорюється розповідь «Про Прохора-чорноризця», конкретного авторства ще не було. Тож ми не можемо знати, хто саме написав Києво-Печерський патерик. Останній є оригінальною пам’яткою староукраїнською писемності, та являє собою зібрання житій святих.
Одним із найвизначніших, є звісно вже зазначена розповідь. Вивчають саме її, позаяк вона найбільш адаптована в літературному сенсі. Загалом же, це просто церковне описання життя однієї людини, що в певний період свого життя вирішив піти у монастир. Саме в Києві він отримав постриг, та разом із ним нове ім’я – Прохор. Особливістю його служіння Богу був крайній аскетизм. Якщо звичайні монахи живуть на хлібі та воді, то ця людина обходилася лише лободою. Звісно, ця рослина не росте цілий рік, тому він робив певні запаси. Побачивши його неабияку мужність у поглядах, Бог перетворив гірку лободу на солодку їжу.
В часу, коли Київ був охоплений голодом, саме цей ченець годував усіх нужденних. Але горе було тим, хто намагався красти хліб у божої людини. Смаку він тоді набував гіркого, неначе полинного. Також, цікавою є історія про сіль – Прохор отримував її, перетворюючи з попелу. А коли князь задумав відібрати так багатство, та знову обернулася попелом.
Невідомо, чи істинна ця розповідь – забагато часу пройшло з тринадцятого століття. Але ця розповідь про святу людину може багато чому навчити, бо є прикладом відмови від буденності та егоїзму, на перевагу до цього оспівується жертовність та співчуття, що і є визначними для кожного, хто присвятив своє життя служінню Богу.
Мова, що використовувалася для написання – типова для того часу. А тому сучасному читачу достатньо нелегко прочитувати всі релігійні обороти.