Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.
І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?
Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".
Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".
II
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.
А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".
Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто ів її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче ігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.
якщо зовсім коротко- то це історична повість, в якій описується як у 1241 році жителі села Тухля в Карпатах боронили свою землю від монголів.
Паралельно описується історія кохання доньки боярина Тугара Вовка - Мирослави та наймолодшого сина тухольського старійшини Захара Беркута - Максима.
Щоб мати хоч якесь уявлення, то можу Вам скинути розвиток подій (готувала для іншого завдання)
Напишу у вигляді плану:
1. Книга починається з опису полювання (ловів), які влаштував новий боярин Тугар Вовк, святкуючи "почин нового життя". Полювання велося на "грубу звірину". В провідники боярину громада дала молодого хлопця - Максима Беркута. В ловах брала участь донька Тугара - Мирослава. Максимові сподобалася смілива дівчина. А ще на цьому полюванні він врятував їй життя, захищаючи від ведмедиці.
2. Максим знайомить Тугара Вовка і Мирославу з селом, його традиціями, історією. Максим просить Тугара Вовка віддати за нього заміж Мирославу. чим дуже розлютив боярина, який вважає, що простий смерд не сміє і мріяти про його єдину доньку.
3. Тухольська громада за є Тугара Вовка на громадський суд, але боярин відповідає лише одне - всі землі йому подарував князь, а тому він має право робити що завгодно. Крім того, на цьому суді Тугар Вовк на очах у всіх людей вбиває чоловіка, який хотів свідчити проти Тугара. За це розгнівані люди вирішують виселити боярина із своїх земель. Тим часом до тухольської громади приходять посланці з сусідніх сіл з новиною, що на їхні землі суне монгольська навала і потрібно боронитися.
4. Розлючений Тугар Вовк з донькою Мирославою їде до монголів. Мирослава розуміє, що недаремно ходять чутки про те, що її батько зрадник. Тугар Вовк пропонує монголам провести їх через тухольський перевал, розраховуючи на те, що монголи приборкають норовливих тухольців.
5. Тухольські хлопці разом з Максимом дають відсіч монгольському загонові. Тугар Вовк з монголами бере Максима у полон. Захар Беркут на громадській раді пропонує не відбити ворога від села, а знищити. В цей час приходить Мирослава і передає громаді пораду Максима не спиняти монголів перед тісниною, а закрити їх у гірській долині, в якій розміщене село, і заморити голодом або вирубати віх до одного.
6. Мирослава навчила тухольців робити метавки. Люди дружно готуються до бою. Тугар Вовк робить спробу домовитися про обмін життя Максима на вихід монголів з долини, але Захар Беркут відмовляється.
7. Захар Беркут пропонує перегородити священним каменем (Сторожем) річку, яка текла через долину і затопити монгольський загін, тим більше, що перед цим у горах впали сильні дощі. Максим тим часом, у монгольському таборі тягне час, водячи монголів по селі і обіцяючи показати таємний вихід з долини.
8. Долину затоплює. В монгольському таборі починається паніка. Тухольці зверху ігають, як безжалісна стихія забирає життя у людей. Бегадир Бурунда (монгольський ватажок), тримаючись на невеличкому острівці з каміння, востаннє пропонує обміняти своє життя на життя Максима, якщо ні, то обіцяє відрубати йому голову і заносить меч. Тугар Вовк в останню хвилину відтинає руку з мечем, чим рятує Максима від вірної погибелі. Всі разом падають у бурхливу річку, тому що каменем, пущеним Захаром з метавки, острівець розносить.
9. Максим врятувався, а Тугар Вовк потонув. Захар Беркут святкує перемогу над ворогом і радіє, що його син залишився живим. Але всі ті потрясіння, які прийшлося йому пережити в останні дні даються взнаки і Захар помирає. Останні його слова звернені до громади з проханнмя жити дружно, поважати волю і традиції, передати цю шану прийдешнім поколінням.
Объяснение:
Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.
І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?
Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".
Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".
II
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.
А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".
Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто ів її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче ігати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.
Відповідь:
якщо зовсім коротко- то це історична повість, в якій описується як у 1241 році жителі села Тухля в Карпатах боронили свою землю від монголів.
Паралельно описується історія кохання доньки боярина Тугара Вовка - Мирослави та наймолодшого сина тухольського старійшини Захара Беркута - Максима.
Щоб мати хоч якесь уявлення, то можу Вам скинути розвиток подій (готувала для іншого завдання)
Напишу у вигляді плану:
1. Книга починається з опису полювання (ловів), які влаштував новий боярин Тугар Вовк, святкуючи "почин нового життя". Полювання велося на "грубу звірину". В провідники боярину громада дала молодого хлопця - Максима Беркута. В ловах брала участь донька Тугара - Мирослава. Максимові сподобалася смілива дівчина. А ще на цьому полюванні він врятував їй життя, захищаючи від ведмедиці.
2. Максим знайомить Тугара Вовка і Мирославу з селом, його традиціями, історією. Максим просить Тугара Вовка віддати за нього заміж Мирославу. чим дуже розлютив боярина, який вважає, що простий смерд не сміє і мріяти про його єдину доньку.
3. Тухольська громада за є Тугара Вовка на громадський суд, але боярин відповідає лише одне - всі землі йому подарував князь, а тому він має право робити що завгодно. Крім того, на цьому суді Тугар Вовк на очах у всіх людей вбиває чоловіка, який хотів свідчити проти Тугара. За це розгнівані люди вирішують виселити боярина із своїх земель. Тим часом до тухольської громади приходять посланці з сусідніх сіл з новиною, що на їхні землі суне монгольська навала і потрібно боронитися.
4. Розлючений Тугар Вовк з донькою Мирославою їде до монголів. Мирослава розуміє, що недаремно ходять чутки про те, що її батько зрадник. Тугар Вовк пропонує монголам провести їх через тухольський перевал, розраховуючи на те, що монголи приборкають норовливих тухольців.
5. Тухольські хлопці разом з Максимом дають відсіч монгольському загонові. Тугар Вовк з монголами бере Максима у полон. Захар Беркут на громадській раді пропонує не відбити ворога від села, а знищити. В цей час приходить Мирослава і передає громаді пораду Максима не спиняти монголів перед тісниною, а закрити їх у гірській долині, в якій розміщене село, і заморити голодом або вирубати віх до одного.
6. Мирослава навчила тухольців робити метавки. Люди дружно готуються до бою. Тугар Вовк робить спробу домовитися про обмін життя Максима на вихід монголів з долини, але Захар Беркут відмовляється.
7. Захар Беркут пропонує перегородити священним каменем (Сторожем) річку, яка текла через долину і затопити монгольський загін, тим більше, що перед цим у горах впали сильні дощі. Максим тим часом, у монгольському таборі тягне час, водячи монголів по селі і обіцяючи показати таємний вихід з долини.
8. Долину затоплює. В монгольському таборі починається паніка. Тухольці зверху ігають, як безжалісна стихія забирає життя у людей. Бегадир Бурунда (монгольський ватажок), тримаючись на невеличкому острівці з каміння, востаннє пропонує обміняти своє життя на життя Максима, якщо ні, то обіцяє відрубати йому голову і заносить меч. Тугар Вовк в останню хвилину відтинає руку з мечем, чим рятує Максима від вірної погибелі. Всі разом падають у бурхливу річку, тому що каменем, пущеним Захаром з метавки, острівець розносить.
9. Максим врятувався, а Тугар Вовк потонув. Захар Беркут святкує перемогу над ворогом і радіє, що його син залишився живим. Але всі ті потрясіння, які прийшлося йому пережити в останні дні даються взнаки і Захар помирає. Останні його слова звернені до громади з проханнмя жити дружно, поважати волю і традиції, передати цю шану прийдешнім поколінням.
Пояснення: