Дата народження автора: 24 серпня 1937 у місті КиївНавчання: Закінчила факультет журналістики Львівського університету.Творча спадщина: Авторка книг «Дрогобицький звіздар» (1970), «Повісті», «Квітень у човні» (1981), «Родовід», «Бенефіс», «Десять слів поета» (1986) та книжок для дітей — «Канікули у Світлогорську» (1967), «Шпага Славка Беркути» (1968; Видавництво Старого Лева, 2010), «Звичайний шкільний тиждень» (1973), «Яблуня і зернятко» (1983)."Королева жіночої прози":"-Пані Ніно, коли до Вас прийшло усвідомлення того, що письменництво - справа Вашого життя?-Однразу після того, як почала читати. Хоч у той час і йшла війна, проте мама навчила мене читати, коли мені було п'ять років. Розпочала я з поважних книжок - інших не було. Першою книжкою. яку прочитала, була повість Марка Твена "Принц і жербрак".-Ця книжка була у Вашій домашній бібліотеці?-Ні. У нас у ті роки й дому не було... Коли я пішла до школи, зошитів не було. Писала на берегах газети - пером. Чорнило ми робили з бузини. А газети в ті часи були напівкартонними: перо провалювалося, чорнило розривалося... так ми вчилися.-Ви досі пишите ручкою на аркуші паперу або користуєтенеся друкарською машинкою, а не комп'ютером...-Так. А крім мене, так працює, наприклад, Роман Іваничук. Він, до речі каже, що з ним закінчиться епоха письменників, у яких думка - на кінчику пера. Рано чи пізно настане час, коли на Землі більше не буде людей, які у своему житті бачили дерев'яне перо, каламар, чорнило... Добре це чи погано? Незнаю..." Унікальність творчості:У нашій літературі Ніна Бічуя унікальна тим, що працює в жанрі історичної новелістики, тим, що навіть у 1960-1970-ті, коли в українській літературі проголошували село джерелом етики, письменниця стала предтечею нового урбанізму - того, що зіпнеться на ноги вже в 1990-ті.2. Продовжіть думку: дорослість – це:Дорослішати і весело і важко водночас, адже на школярів чекають справжні випробування на чесність, людяність, міцність дружби, на осягнення людського призначення . Дитячий світ трохи гостріший і більше справдешній, і від того іноді жорстокіший, але завжди щиріший. Він для нас стає джерелом усього на світі, але нам не хочеться в ньому залишатися, бо людина повинна рости… І саме про це книги Ніни Бічуї.3. Паспорт творуТема: розповідь про школу дорослішання підлітківІдея:Пошук свого шляху у житті.Жанр:Психологічна повість.Композиція:Експозиція:Знайомство з учнями 7-Б. Пізнання ціни дружби.Зав’язка: Конфлікт між Славком та Юльком.Розвиток дії: Навчання та захоплення Славка, Юлька, Стефка та Лілі. Підготовка Славка до змагань. Театральна вистава.Кульмінація: шкільний суд над Славком Беркутою, вирок – підтримка класу +байдужіть Юлька.Розв’язка: Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили — вибачили — помилилися…Сюжетні лінії: Життя кожного з чотирьох підлітків.Дружба-протистояння Славка і Юлька.Любовний трикутник Юлько – Лілі – Славко.Місце, час дії:Львів; зимаПроблематика:1. Формування характеру підлітка; вплив на його поведінку та світоглядні позиції сім’ї, школи, середовища тощо. Змужніння й дорослішання дитини як розширення її життєвого досвіду: поступової «належності до світу», де більша відповідальність, «де ніхто не має права легковажно, безвідповідально й нерозсудливо ставитися до життя», де суворіші закони та випробування.2. Самореалізація дитини.3. Стосунки ровесників (перше кохання й протистояння, суперництво друзів і самоствердження).4. Діалог поколінь, батьків і дітей, їх стосунків. Морально-етичні проблеми (чесність, підлість, байдужість, безвідповідальність та ін.).
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни - основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат - чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодо характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість до ншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть за залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших. Фінал оповідання - трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.
