Творчість відомого українського письменника Б. Харчука вчить кожного з нас виховувати в собі бережливе ставлення до оточуючої природи, до її краси. Його твори здатні з самого дитинства прищепити читачам риси доброти, чуйності і відповідальності за оточуючий нас світ. Частіш усього ми бачимо непорозуміння людей до тих, хто знаходить підтримку і порозуміння саме у природі. На основі прочитаних мною творів я маю змогу зробити висновок, що людина і природа міцно і назавжди взаємопов’язані друг з другом. І тому ми повинні сприймати оточуючу нас природу не тільки очима, а й серцем і душею.
Ми повинні наслідувати справі героя творів Б. Харчука та робити все, що є в наших силах для збереження природи, для її розуміння і для найбільшого з нею зближення. Ніколи не слід знищувати рослинний світ, ніколи не слід ображати тварин, бо все те, що нас оточує у житті – теж живе. Прикладом для нас може служити Планетник – герой однойменного оповідання Б. Харчука, про якого він написав: «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави – усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?». Про це ж саме говорить багато повір’їв та народних легенд українського народу, які досить часто зустрічаються у творах письменника.
Для більшості творів Б. Харчука притаманна думка про збереження природи і її краси, і саме цю думку ми ніколи не повинні забувати, зробивши прикладом для себе і своїх вчинків героїв творчості письменника. Для того, щоб стати гідним членом нашого суспільства, «щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності».
Обновилась, яко орля,Юность мого серця;Розпустила душа крила;Пісня ллється, ллється...КулішXIVТак! тільки божество бува таке блаженне!З любові я святий!.. святе моє кохання!І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,Щоб мав такі, як я, шляхетні почування? Хай скептики речуть: "Є тисячі! стидався б!Твої чуття ні кращі, ані гірші..."А я, мов гімназист, що вперше закохався,Із пафосом пишу наївно щирі вірші.XVаІ весело, і страшно...І радощі, і сум...Затемнюється розумЗ усяких п'яних дум. Що ж діється зо мною?я в пеклі чи в раю? - Та ні! Я загадавсяПро милую свою! Невже ж таки направдуМене кохаєш ти?Невже ж на світі долюЯ зміг-таки найти?бЛітав соловейко в рожевий городчик,Кохав-бо він рожу.А поруч коханки він навіть не бачивТернину негожу. Та знудилась квітка од птащиних співів, -Їй щирості хтілось,Відради, розваги... І от - до терниниВона прихилилась. Щасливеє терня спершу аж боялосяДолі такої...Чи треба розказувать повість коханняМойого та Зої?вСидю я в самотині,Та не з журбою:Якщо мене ти любиш,То ти зо мною. Ні лащень, ні обіймівМені не треба:Я ж знаю: ти кохаєш, -І я - цар неба.гЖахавсь я любові, - гадав, що коханняНам працю спиняєАж бачу я, любко, що й крихітки правдиУ тому немає. Тебе ж я кохаю, а чую, о в менеПодужчали руки;Ще більше душа моя лине до світлаЗнаня і науки.дДивись на тую зірку: -Ото моя.А поруч неї друга:Ото твоя. В тих зорях ми й по смертіЗійдемся знов,І знову нам засяєСвята любов.еМій краю! за тебе прийнять не лякаюсьНайгіршого лиха,Бо всякеє горе, недоля, скорботаТепер мені втіха. Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,З нудьгою чи з кров'ю:Бо знаю я, серце, що всі мої боліПогоїть любов'ю.XVIТак пишуть школярі... А що ж робити:Я знов дитина!Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:Така година!XVIIГей, вінок,Кучерявий од квіток!З рожі квітЗакохавсь під гіацинт. Ой, не білая ж то рожа:Біла жіночка, хороша.Гіацинт, що так навис, -Пасма темних кіс. Море, грай!Білий замок обмивай.Хвиля йде, -Білий замок аж гуде. Ой, не синяя ж то хвиля,А хвилястая мантилля;Мармуровий замок звутьБілосніжна грудь.XVIIIСеренадаЛягає тінь вечірняяНа небо голубе...Зійди ж, моя ти зіронько,Я жду, я жду тебе! Щебечуть між бананамиСпівці солодких мрій...Заждавсь я, сива горлинко!Виходь, виходь мерщій! Затишную альтаночкуВ лавровому садуЯ вистелив трояндамиІ жду, фіалко, жду!XIX(З Гете)Я покинув хату любкиІ ступаю тихо внизСеред сутінку нічногоУ густий, розлогий ліс. З-поза гілля ллється місяць;Вітерець не шелестить;А з похилених берізокСвіжий ладан капотить. Скільки щастя й осолодиЯ з такої ночі п'ю!Скільки тихої відрадиВ душу лащиться мою! Ну, й чого б іще бажати! - А зачув би любчин клич, - Дав би тисячу тих нічокЗа єдину з нею ніч.XX(Іспанський романс)З-поза срібного тумануХвиля срібного фонтануПлеще та бринить...Сад дрімає... Тиша... Темно...Чи не тінь отам таємноЛедве шелестить?! Бачу постать... Легкість стану...Так! се ти, моя гітано!Серцем чую я!Довго ждав я, повний муки...О! впади ж мені на руки,Милая моя!..ХХІГарячий шепіт з-поміж листя,Із полутьми.Під виноградною лозоюСиділи ми. Лукаво шелестіли пальми;П'янів весь сад.І я не знав, чи ти солодша,Чи виноград.Кінець "Святому коханню".(Заслона спадає)
Творчість відомого українського письменника Б. Харчука вчить кожного з нас виховувати в собі бережливе ставлення до оточуючої природи, до її краси. Його твори здатні з самого дитинства прищепити читачам риси доброти, чуйності і відповідальності за оточуючий нас світ. Частіш усього ми бачимо непорозуміння людей до тих, хто знаходить підтримку і порозуміння саме у природі. На основі прочитаних мною творів я маю змогу зробити висновок, що людина і природа міцно і назавжди взаємопов’язані друг з другом. І тому ми повинні сприймати оточуючу нас природу не тільки очима, а й серцем і душею.
Ми повинні наслідувати справі героя творів Б. Харчука та робити все, що є в наших силах для збереження природи, для її розуміння і для найбільшого з нею зближення. Ніколи не слід знищувати рослинний світ, ніколи не слід ображати тварин, бо все те, що нас оточує у житті – теж живе. Прикладом для нас може служити Планетник – герой однойменного оповідання Б. Харчука, про якого він написав: «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави – усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?». Про це ж саме говорить багато повір’їв та народних легенд українського народу, які досить часто зустрічаються у творах письменника.
Для більшості творів Б. Харчука притаманна думка про збереження природи і її краси, і саме цю думку ми ніколи не повинні забувати, зробивши прикладом для себе і своїх вчинків героїв творчості письменника. Для того, щоб стати гідним членом нашого суспільства, «щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності».
Хай скептики речуть: "Є тисячі! стидався б!Твої чуття ні кращі, ані гірші..."А я, мов гімназист, що вперше закохався,Із пафосом пишу наївно щирі вірші.XVаІ весело, і страшно...І радощі, і сум...Затемнюється розумЗ усяких п'яних дум.
Що ж діється зо мною?я в пеклі чи в раю? - Та ні! Я загадавсяПро милую свою!
Невже ж таки направдуМене кохаєш ти?Невже ж на світі долюЯ зміг-таки найти?бЛітав соловейко в рожевий городчик,Кохав-бо він рожу.А поруч коханки він навіть не бачивТернину негожу.
Та знудилась квітка од птащиних співів, -Їй щирості хтілось,Відради, розваги... І от - до терниниВона прихилилась.
Щасливеє терня спершу аж боялосяДолі такої...Чи треба розказувать повість коханняМойого та Зої?вСидю я в самотині,Та не з журбою:Якщо мене ти любиш,То ти зо мною.
Ні лащень, ні обіймівМені не треба:Я ж знаю: ти кохаєш, -І я - цар неба.гЖахавсь я любові, - гадав, що коханняНам працю спиняєАж бачу я, любко, що й крихітки правдиУ тому немає.
Тебе ж я кохаю, а чую, о в менеПодужчали руки;Ще більше душа моя лине до світлаЗнаня і науки.дДивись на тую зірку: -Ото моя.А поруч неї друга:Ото твоя.
В тих зорях ми й по смертіЗійдемся знов,І знову нам засяєСвята любов.еМій краю! за тебе прийнять не лякаюсьНайгіршого лиха,Бо всякеє горе, недоля, скорботаТепер мені втіха.
Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,З нудьгою чи з кров'ю:Бо знаю я, серце, що всі мої боліПогоїть любов'ю.XVIТак пишуть школярі... А що ж робити:Я знов дитина!Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:Така година!XVIIГей, вінок,Кучерявий од квіток!З рожі квітЗакохавсь під гіацинт.
Ой, не білая ж то рожа:Біла жіночка, хороша.Гіацинт, що так навис, -Пасма темних кіс.
Море, грай!Білий замок обмивай.Хвиля йде, -Білий замок аж гуде.
Ой, не синяя ж то хвиля,А хвилястая мантилля;Мармуровий замок звутьБілосніжна грудь.XVIIIСеренадаЛягає тінь вечірняяНа небо голубе...Зійди ж, моя ти зіронько,Я жду, я жду тебе!
Щебечуть між бананамиСпівці солодких мрій...Заждавсь я, сива горлинко!Виходь, виходь мерщій!
Затишную альтаночкуВ лавровому садуЯ вистелив трояндамиІ жду, фіалко, жду!XIX(З Гете)Я покинув хату любкиІ ступаю тихо внизСеред сутінку нічногоУ густий, розлогий ліс.
З-поза гілля ллється місяць;Вітерець не шелестить;А з похилених берізокСвіжий ладан капотить.
Скільки щастя й осолодиЯ з такої ночі п'ю!Скільки тихої відрадиВ душу лащиться мою!
Ну, й чого б іще бажати! - А зачув би любчин клич, - Дав би тисячу тих нічокЗа єдину з нею ніч.XX(Іспанський романс)З-поза срібного тумануХвиля срібного фонтануПлеще та бринить...Сад дрімає... Тиша... Темно...Чи не тінь отам таємноЛедве шелестить?!
Бачу постать... Легкість стану...Так! се ти, моя гітано!Серцем чую я!Довго ждав я, повний муки...О! впади ж мені на руки,Милая моя!..ХХІГарячий шепіт з-поміж листя,Із полутьми.Під виноградною лозоюСиділи ми.
Лукаво шелестіли пальми;П'янів весь сад.І я не знав, чи ти солодша,Чи виноград.Кінець "Святому коханню".(Заслона спадає)