Наша батьківщина – це й люди, які нас оточують у повсякденному житті. Люди, які народилися в одному краї, завжди якось ближче друг до друга, завжди краще зможуть зрозуміти один одного, їм легше знайти загальну мову й стать друзями. Тому, напевно, що в них є одна загальне – та країна, у якій вони народилися, а це вже багато! Чи не тому люди, оказавшиеся в іншій країні, бувають так щиро ради зустріти земляка – будь-якого, нехай далі зовсім незнайомої людини з рідної країни, рідного міста, рідних місць. Але в кожного з нас є свій рідний куточок – своя маленька батьківщина. Це те місто, селище або село, та вулиця й той будинок, де ми народилися, де зробили свої перші кроки, сказали перше слово, довідалися перші радості й перші образи. Можливо, ставши старше, ми зможемо більш глибоко оцінити, зрозуміти я полюбити нашу більшу батьківщину, нашу країну. Хоча в глибині серця, звичайно ж, кожний з нас уже випробовує щиру любов до своєї країни. Але мені здається, що зараз нам набагато ближче, дорожче й зрозуміліше саме наша маленька батьківщина – будинок наших батьків, бабусь, дідусів. Думаючи про цю батьківщину, ми думаємо про саме раннє дитинство. І в ці хвилини я згадую мамині руки, які допомагали мені міцніше стояти на ногах; знайомий і неповторний захід бабусиних пиріжків, тільки що вийнятих із грубки; колискові пісні й загадкові й цікаві дитячі казки. Я згадую маленьке грайливе кошеня в нашому дворі, з яким я радісно грала. Ніжні, теплі почуття прокидаються в моєму серці, коли я дивлюся на дерева, які в дитинстві ми з родителями висаджували біля будинку
чесно кажучи, кожен з нас, буває, вважає себе кращим за інших, суперменом у якійсь галузі, часто не помічаючи, що це «над людьми» може призвести до «від людей», «без людей», а від простої вседозволеності навіть у буденному — один крок до ніцше, гітлера. реальний вчинок перевертає все з ніг на голову: гроші тихенько : під каменем на безлюднім подвір’ї, разом з оленою іванівною вбито її сестру лізавету та ще й, мабуть, з майбутнім малям, — духовну сестру сонечки мармеладової, з якою вони обмінялися натільними хрестиками. а найголовніше — він розуміє, що не може стояти поруч з матір’ю, сестрою, бо перестав бути гідним їхньої любові та поваги. усе це й складає кару, моральне покарання, моральне самокатування героя, проти якого не висунуто обвинувачення й немає доказів, але сам він не може спокійно жити. у порівнянні зі злочином, на опис якого і підготовку до нього відведено одну частину роману, це самокатування займає у шість разів більше, а визнання — один рядок. що поруч з ним офіційне покарання — восьмирічна каторга! вона тільки очистити душу стражданнями.
раскольников вважає, що його місце тепер — з тими, хто переступив. і ось поруч опиняється зовнішньо чистий і правильний лужин, з його підступною душею, ладний звести наклеп на беззахисну дівчину навіть у день поховання її батька, щоб досягти своєї мети.
«ми того самого поля ягоди», — каже йому і свидригайлов — людина, в якій смугами йде хороше й мерзотне, який може довести до самогубства підлітка, спровокувати смерть дружини й чужим йому сиротам, може бавитися, мов лялькою, шістнадцятирічною «нареченою» і потурбуватися, щоб її більше не стали продавати, шантажувати кохану дівчину таємницею про її брата і схилитися перед її чистотою та людяністю.»
а соня, яку він вважав нижчою за себе, занадто м’якою, беззахисною для цього жорстокого світу, доведе йому необхідність зняти гріх з душі, стане твердою підтримкою та другом…
чесно кажучи, кожен з нас, буває, вважає себе кращим за інших, суперменом у якійсь галузі, часто не помічаючи, що це «над людьми» може призвести до «від людей», «без людей», а від простої вседозволеності навіть у буденному — один крок до ніцше, гітлера. реальний вчинок перевертає все з ніг на голову: гроші тихенько : під каменем на безлюднім подвір’ї, разом з оленою іванівною вбито її сестру лізавету та ще й, мабуть, з майбутнім малям, — духовну сестру сонечки мармеладової, з якою вони обмінялися натільними хрестиками. а найголовніше — він розуміє, що не може стояти поруч з матір’ю, сестрою, бо перестав бути гідним їхньої любові та поваги. усе це й складає кару, моральне покарання, моральне самокатування героя, проти якого не висунуто обвинувачення й немає доказів, але сам він не може спокійно жити. у порівнянні зі злочином, на опис якого і підготовку до нього відведено одну частину роману, це самокатування займає у шість разів більше, а визнання — один рядок. що поруч з ним офіційне покарання — восьмирічна каторга! вона тільки очистити душу стражданнями.
раскольников вважає, що його місце тепер — з тими, хто переступив. і ось поруч опиняється зовнішньо чистий і правильний лужин, з його підступною душею, ладний звести наклеп на беззахисну дівчину навіть у день поховання її батька, щоб досягти своєї мети.
«ми того самого поля ягоди», — каже йому і свидригайлов — людина, в якій смугами йде хороше й мерзотне, який може довести до самогубства підлітка, спровокувати смерть дружини й чужим йому сиротам, може бавитися, мов лялькою, шістнадцятирічною «нареченою» і потурбуватися, щоб її більше не стали продавати, шантажувати кохану дівчину таємницею про її брата і схилитися перед її чистотою та людяністю.»
а соня, яку він вважав нижчою за себе, занадто м’якою, беззахисною для цього жорстокого світу, доведе йому необхідність зняти гріх з душі, стане твердою підтримкою та другом…