Стефко не змальовується як хуліган і потенційний злочинець, читач бачить його внутрішній світ, самотність, співчуває і, можливо, інакше подивиться на подібних людей у своєму житті.
У житті хлопчика після смерті бабусі з’явилася інша подібна людина – стара вчителька, чиє тепло, і хочеться палко вірити у це, розтопить самотнє, але добре серце цієї людини. Ображена Юльком поранена сорока, яку Славко і Стефко приносять вчительці, щоб та вилікувала птаха, видужує. І тому, сподіваєшся, що ця людина зможе до і Стефку знайти себе і вилікуватися від самотності і невпевненості, а найголовніше від байдужості. Бо як інакше розцінювати його поведінку, як не проявом байдужості, коли Стефко погоджується до Юльку знайти тих, хто помститься Славку замість юного розумника? Світ, який раніше дарував Стефку найсмачніші яблука і говорив із хлопцем, – несправедливий і жорстокий. Чому ж цей світ має бути справедливим до Славка Беркути? Стефко пробує зупинити Юлька, хоча й невдало, і це вказує, що вогник людяності ще жевріє у його серці.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Стефко не змальовується як хуліган і потенційний злочинець, читач бачить його внутрішній світ, самотність, співчуває і, можливо, інакше подивиться на подібних людей у своєму житті.
У житті хлопчика після смерті бабусі з’явилася інша подібна людина – стара вчителька, чиє тепло, і хочеться палко вірити у це, розтопить самотнє, але добре серце цієї людини. Ображена Юльком поранена сорока, яку Славко і Стефко приносять вчительці, щоб та вилікувала птаха, видужує. І тому, сподіваєшся, що ця людина зможе до і Стефку знайти себе і вилікуватися від самотності і невпевненості, а найголовніше від байдужості. Бо як інакше розцінювати його поведінку, як не проявом байдужості, коли Стефко погоджується до Юльку знайти тих, хто помститься Славку замість юного розумника? Світ, який раніше дарував Стефку найсмачніші яблука і говорив із хлопцем, – несправедливий і жорстокий. Чому ж цей світ має бути справедливим до Славка Беркути? Стефко пробує зупинити Юлька, хоча й невдало, і це вказує, що вогник людяності ще жевріє у його серці.
В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Объяснение: