Цитатна характеристика панів в творі Енеїда

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: 
    — А листа від дядька Михайла нема? 
    — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. 
    Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: 
    — Що там у білому світі робиться? 
    Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. 
    Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" 
    — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. 
    — Не знаю, — відповів я і озирнувся. 
    Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. 
    Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. 
    — Глянь-но, — показала вона на дріт.
А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. 
    Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. 
    Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: 
    — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? 
    І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. 
    Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. 
    — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш. 

Часто серед молоді виникає таке запитання: «Зара­ди чого можна віддати своє життя? В якій ситуації?» Скажімо, друг зазнав нападу озброєних бандитів. Зви­чайно, в такому випадку не можна стояти осторонь, не­обхідно йому до Але ж знову-таки — це надто вузький підхід. Ну, а коли в подібному становищі опи­ниться незнайома людина? Теж на до треба прийти обов'язково! Інакше не будеш себе поважати.Тепер уявіть таку ситуацію. Людина тоне. Ти на бе­резі, але не вмієш плавати. Звичайно, треба зробити все можливе, щоб її врятувати. Але чи треба самому кида­тися в воду? Мабуть, це буде безглуздою жертвою. На­віть тоді, коли той, хто тоне,— твій найближчий друг, однаково не до А залишаючись на березі, можливо, щось і зробиш для його врятування.Із наведених прикладів уже неважко зробити висно­вок: не можна перевіряти дружбу готовністю віддати життя. В крайніх ситуаціях, у годину тяжких випробу­вань люди жертвують собою. Але не заради самої дружби. В ім'я високих, благородних ідеалів, в ім'я тор­жества справедливості, в ім'я права називатися Люди­ною з великої літери.