У поезії осмислюється роль батьківського дому в житті людини. Поет з любов'ю малює рідну хату, "теплоту родинного інтиму, яка зігріває душу людини протягом усього життя. В уяві поета, що згадує дитинство, постають картини, які він змальовує за до яскравих метафор: " Мотузочком диму хату прив'язала до небес", "весело і з ляком серед печі полум'я гуляє по гіллю" , "вже, однак, зникає гіркотина, не катує серце печія", "душа світліє перед днем". Поезія возвеличує материнську любов, турботу, батьківську хату і родинне вогнище, що є символом пам'яті, тепла і незгасної любові.
Сотник Микита Уласович Забрьоха та писар Прокіп Ригорович Пістряк – головні герої повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Микита Забрьоха сотенство своє не заслужив, а успадкував. У Конотопі «Таки хто скільки не зазна, то сотенною старшиною все були Забрьохи: …так від отця до сина так сотенство і переходило». Двадцятип’ятирічним, як помер його батько, Микита Уласович став сотником, але у справах сотні був безпомічний, мов дитя. Він сам зізнається писарю: «Ти знаєш, що я нічого письменного не розкую, хоч у школі вчився, і «вірую» почав було вчити, та на «же за ни», як затявсь, та й покинув письмо». Сотник не вмів не тільки читати й писати. Він не міг порахувати свою сотню, адже «ліків більше тридцяти» не знав. Невміння читати, писати, рахувати робило його повністю залежним від писаря. «Лічи сам і роби як знаєш, – говорить Забрьоха Пістряку, – ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати». Не зумівши прочитати рапорт, він підписав не там, де слід, на що полковник у відповідь написав: «Конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень».
