Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.
Була в сотника Таволги дочка Орися. Така гарна була, що краща і над ясную зорю в погоду, краща й над місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіра в діброві, і мак у городі. І знали її далеко, по всій Україні. Було, кому з молодого козацтва чи треба, чи не треба чого у Війтовці, ідуть аж за сто верст, аби побачить, що там за дочка в сотника. А Орися була вже не дитина. Подивиться на неї сотник, порадується, що дождав на старість собі такої дочки. Та часом посумує: не хотілось би віддавати таку красуню за старого діда, бо зв’ялить ревнуючи, як билину в полі. Не хотілось би і за молодого шибайголову оддать, що не проживе довго без степу та коня, поляже в полі і залишить Орисю з діточками горювати.
Приснився Орисі раз сон. Прийшла до неї з того світу паніматка та й повідала, що недовго вже дочці залишилось дівувати. Прокинувшись вранці, Орися пішла до панотця проситися поїхати прати до Трубайла, під Турову кручу. Покликав сотник старого Гриву, наказав запрягти коней та повезти дівчат до Трубайла. А той Грива був старий дідуган з бородою сивою до пояса. Знав пана ще змалку; випестив його, вивчив і на коні їздить. Виходив із сотником ледве не всю Польщу, був з ним і в Криму, і на Чорному морі та вже на старість дожити б віку при йому. Звикли вони з сотником один одного добродіями величати.
То викотив Грива з хлопцями віз, добре йому знайомий, що не раз, засівши за його, відбивався од ляхів або татарви, не раз прийняв через нього й нужди немало, як трапиться було утікати із ним по корчах, по болотах, по багнах із залоги. Впряг двох коників, а дівчата повиносили сорочки та рушники, та настільники; наклали повний віз і самі посідали. Орися між ними, як мак у городі.
Вже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Трава свіжа та молода. Скільки вгорі синього неба, стільки внизу зеленого лугу. Реве Трубайло за левадами — не вода, а саме чисте скло, кришталь лине з гори і б’ється на дрібні склянки об каміння. Над річкою висока круча. Дивляться дівчата та й питають в старого Гриви, чого вона називається Туровою. Розповів старий, що колись давно правив Переяславом князь. Поїхав він якось на полювання та й одбивсь од своєї челяді. Побачив він на лощині стадо турів з золотими рогами, а при них дівчину, що своєю красою всю пущу освітила. Став князь її просити стати його жоною. Ала дівчина відмовила. Тоді князь пригрозив її турів постріляти. "Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш", — відповіла дівчина. Князь розсердився і почав стріляти. Тури кинулись тікати, прибігли на високу кручу і шубовсть у воду. Усі каменем лягли по дну. Сплеснула дівчина руками: "Потопив моїх золоторогів-турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки! " Отже, й блукає той князь до цього часу та все не знайде свого Переяслава. А дівчинині тури лежать і досі камінням у воді.
Засмутив дівчат старий Грива. Одійшли прать подалі від кручі. Побачили дівчата у воді відображення — стоїть на кручі князь на коні — га так і обімліли. А козак теж здивувався: чи дівчата, чи русалки повиходили прать сорочки самому підводному цареві. Став старий Грива розпитувать козака, куди їде та чого йому треба у Війтовцях. І пояснив, якою дорогою їхати треба. Подякував козак, повернув коня та й сховавсь поза деревом. А дівчата розгулялись, розписали козака; то суджений панночці.
Попрали дівчата сорочки, поскладали на віз і поїхали додому. Ще не в’їхавши в двір, побачили коня того козака на подвір’ї. А козак визирнув у віконце, побачив Орисю, зрадів і почав просити сотника віддати за нього Орисю. Гукнув сотник дочку, спитав, чи любий їй козак. Засоромилась дівчина, мовчить. Тоді благословив сотник козака та дочку, а згодом і вес
Пророче слово Шевченка»
(до річниці Т. Шевченка)
Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.
Стислий переказ, виклад змісту
Була в сотника Таволги дочка Орися. Така гарна була, що краща і над ясную зорю в погоду, краща й над місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіра в діброві, і мак у городі. І знали її далеко, по всій Україні. Було, кому з молодого козацтва чи треба, чи не треба чого у Війтовці, ідуть аж за сто верст, аби побачить, що там за дочка в сотника. А Орися була вже не дитина. Подивиться на неї сотник, порадується, що дождав на старість собі такої дочки. Та часом посумує: не хотілось би віддавати таку красуню за старого діда, бо зв’ялить ревнуючи, як билину в полі. Не хотілось би і за молодого шибайголову оддать, що не проживе довго без степу та коня, поляже в полі і залишить Орисю з діточками горювати.
Приснився Орисі раз сон. Прийшла до неї з того світу паніматка та й повідала, що недовго вже дочці залишилось дівувати. Прокинувшись вранці, Орися пішла до панотця проситися поїхати прати до Трубайла, під Турову кручу. Покликав сотник старого Гриву, наказав запрягти коней та повезти дівчат до Трубайла. А той Грива був старий дідуган з бородою сивою до пояса. Знав пана ще змалку; випестив його, вивчив і на коні їздить. Виходив із сотником ледве не всю Польщу, був з ним і в Криму, і на Чорному морі та вже на старість дожити б віку при йому. Звикли вони з сотником один одного добродіями величати.
То викотив Грива з хлопцями віз, добре йому знайомий, що не раз, засівши за його, відбивався од ляхів або татарви, не раз прийняв через нього й нужди немало, як трапиться було утікати із ним по корчах, по болотах, по багнах із залоги. Впряг двох коників, а дівчата повиносили сорочки та рушники, та настільники; наклали повний віз і самі посідали. Орися між ними, як мак у городі.
Вже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Трава свіжа та молода. Скільки вгорі синього неба, стільки внизу зеленого лугу. Реве Трубайло за левадами — не вода, а саме чисте скло, кришталь лине з гори і б’ється на дрібні склянки об каміння. Над річкою висока круча. Дивляться дівчата та й питають в старого Гриви, чого вона називається Туровою. Розповів старий, що колись давно правив Переяславом князь. Поїхав він якось на полювання та й одбивсь од своєї челяді. Побачив він на лощині стадо турів з золотими рогами, а при них дівчину, що своєю красою всю пущу освітила. Став князь її просити стати його жоною. Ала дівчина відмовила. Тоді князь пригрозив її турів постріляти. "Як постріляєш мої тури, то вже більш нічого не стрілятимеш", — відповіла дівчина. Князь розсердився і почав стріляти. Тури кинулись тікати, прибігли на високу кручу і шубовсть у воду. Усі каменем лягли по дну. Сплеснула дівчина руками: "Потопив моїх золоторогів-турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки! " Отже, й блукає той князь до цього часу та все не знайде свого Переяслава. А дівчинині тури лежать і досі камінням у воді.
Засмутив дівчат старий Грива. Одійшли прать подалі від кручі. Побачили дівчата у воді відображення — стоїть на кручі князь на коні — га так і обімліли. А козак теж здивувався: чи дівчата, чи русалки повиходили прать сорочки самому підводному цареві. Став старий Грива розпитувать козака, куди їде та чого йому треба у Війтовцях. І пояснив, якою дорогою їхати треба. Подякував козак, повернув коня та й сховавсь поза деревом. А дівчата розгулялись, розписали козака; то суджений панночці.
Попрали дівчата сорочки, поскладали на віз і поїхали додому. Ще не в’їхавши в двір, побачили коня того козака на подвір’ї. А козак визирнув у віконце, побачив Орисю, зрадів і почав просити сотника віддати за нього Орисю. Гукнув сотник дочку, спитав, чи любий їй козак. Засоромилась дівчина, мовчить. Тоді благословив сотник козака та дочку, а згодом і вес