Для головного героя новели В. Винниченка «Момент» епізод, коли «кохалося поле, шепотіло, цілувалося… Пахло рястом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого», був моментом
ответ:Поема Івана Франка «Мойсей» стала філософським твором, присвяченим майбутньому українського народу. Написання поеми, у якій письменник підіймає важливі проблеми, що стосуються українського селянства того часу, прийшлось на період революції 1905 року. У пролозі до цього твору визначена ідея та тема тексту. Автор шкодує, що український народ, який має тяжке життя, роз’єднаний між двома державами. Але поет твердо впевнений, що возз’єднання українських земель та визволення українців обов’язково відбудеться, що не пропадуть марно усі жертви, усі негаразди його співвітчизників.
Поему «Мойсей» Франко написав для українського народу. Він перетворив біблійну легенду і розповів про проблеми та шляхи звільнення від гніту. Зображаючи стародавніх ізраїльтян, Франко мав на увазі свій рідний знедолений народ. Дуже нагадує сорокарічне блукання ізраїльського народу в пошуках землі обітованої трагічні та сумні події в історії українського народу. А набуття Єрихона асоціюється автором з героїчною боротьбою народу України за своє національне і соціальне визволення, укріплює віру в його щасливе й прекрасне майбутнє.
Іван Франко говорить про єдність народу і вождя, проголошує історичну роль народу. Дуже яскраво про це сказано в казці про те, як дерева обирали собі короля. Автор пояснює алегорію казки:
«Дерева — се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі».
Поет подає ідею безмежної вірності людини-вожака своєму народу. На думку І. Франка, справжнім керівником можна назвати лише ту людину, яка усвідомлює прагнення та інтереси людей. Підтвердженням цьому можуть служити проникливі слова справжнього патріота і ватажка Мойсея:
«Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».
Такі самі слова можна сказати і про життя, і про творчість Івана Франка. Сповідь-освідчення Мойсея можна назвати сповіддю самого Каменяра, бо це він устами пророка розмірковує над долею українського народу, виказує свої погляди на призначення людини, осуджує лінощі, рабську покору, закликає до боротьби. Справжній вождь народу, на думку поета, не має права сумніватися в справедливості вибраного ним шляху. Зневіра в сили народу — злочин, який повинен бути покараний.
Навіть Мойсей, який беззавітно відданий своєму народу, який він любить і за щастя та свободу якого він бореться, на одну мить засумнівався у своїй вірі. І за це був жорстоко покараний. Вождь повинен бути мужньою, цільною, відданою людиною і завжди йти поряд зі своїм народом, вірячи в його сили.
Поема «Мойсей» стала закликом і керівництвом для революційної молоді не тільки України, а й інших країн, актуальною вона залишається і в наші часи.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
ответ:Поема Івана Франка «Мойсей» стала філософським твором, присвяченим майбутньому українського народу. Написання поеми, у якій письменник підіймає важливі проблеми, що стосуються українського селянства того часу, прийшлось на період революції 1905 року. У пролозі до цього твору визначена ідея та тема тексту. Автор шкодує, що український народ, який має тяжке життя, роз’єднаний між двома державами. Але поет твердо впевнений, що возз’єднання українських земель та визволення українців обов’язково відбудеться, що не пропадуть марно усі жертви, усі негаразди його співвітчизників.
Поему «Мойсей» Франко написав для українського народу. Він перетворив біблійну легенду і розповів про проблеми та шляхи звільнення від гніту. Зображаючи стародавніх ізраїльтян, Франко мав на увазі свій рідний знедолений народ. Дуже нагадує сорокарічне блукання ізраїльського народу в пошуках землі обітованої трагічні та сумні події в історії українського народу. А набуття Єрихона асоціюється автором з героїчною боротьбою народу України за своє національне і соціальне визволення, укріплює віру в його щасливе й прекрасне майбутнє.
Іван Франко говорить про єдність народу і вождя, проголошує історичну роль народу. Дуже яскраво про це сказано в казці про те, як дерева обирали собі короля. Автор пояснює алегорію казки:
«Дерева — се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі».
Поет подає ідею безмежної вірності людини-вожака своєму народу. На думку І. Франка, справжнім керівником можна назвати лише ту людину, яка усвідомлює прагнення та інтереси людей. Підтвердженням цьому можуть служити проникливі слова справжнього патріота і ватажка Мойсея:
«Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю».
Такі самі слова можна сказати і про життя, і про творчість Івана Франка. Сповідь-освідчення Мойсея можна назвати сповіддю самого Каменяра, бо це він устами пророка розмірковує над долею українського народу, виказує свої погляди на призначення людини, осуджує лінощі, рабську покору, закликає до боротьби. Справжній вождь народу, на думку поета, не має права сумніватися в справедливості вибраного ним шляху. Зневіра в сили народу — злочин, який повинен бути покараний.
Навіть Мойсей, який беззавітно відданий своєму народу, який він любить і за щастя та свободу якого він бореться, на одну мить засумнівався у своїй вірі. І за це був жорстоко покараний. Вождь повинен бути мужньою, цільною, відданою людиною і завжди йти поряд зі своїм народом, вірячи в його сили.
Поема «Мойсей» стала закликом і керівництвом для революційної молоді не тільки України, а й інших країн, актуальною вона залишається і в наші часи.
Объяснение:
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза