Тема твору: розповідь ліричного героя про красу рідного краю, козацьку славу, працьовитість та співучість земляків.
Ідея твору: Уславлення гармонії людини з природою, патріотизму, працьовитості людей, героїв – визволителів рідної землі.
Основна думка: бути патріотом своєї батьківщини.
Художні засоби.
Епітети: блакитні простори; веснянії ночі.
Метафори (персоніфікація, або уособлення): серце б'ється, степ простягнувся.
Порівняння: могили, як гори;
Оклики: «Не бував ти у наших краях!», «А веснянії ночі в гаях!..», «Не бував ти у наших краях, Бо відтіль не таким би вернувся!», «Що не можуть без пісні і нивки зорати! ».
Риторичні запитання: «Чув про степ, що ген-ген простягнувся?»
Анафора (єдинопочаток): «Там же небо — блакитні простори...Там степи, там могили, як гори», «Що не люблять, не вміють ридати. Що не можуть без пісні і нивки зорати!».
Рефрен (повтори): «Не бував ти у наших краях. Не бував ти у наших краях».
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Если вы будете обзывать всех к примеру "просроченная капуста",то в будущем фиг кто вам
Гаї шумлять :
Тема твору: гармонійне поєднання краси рідної природи та почуттів ліричного героя.
Ідея твору: захоплення гармонією людини і природи.
Основна думка: любити та оберігати природу рідного краю
Художні засоби.
Епітети: іду зворушений, шепіт голублячий, жду співаючи, душі весело, нивами-приливами.
Метафори (персоніфікація, або уособлення): гаї шумлять, хмарки біжать, дзвін гуде, думки пряде, мріє гай, горить-тремтить ріка.
Порівняння: купаючи мене, мов ластівку; неба край – як золото; мов золото-поколото, … ріка, як музика.
Повтори: милуюся-дивуюся, нивами-приливами, співаючи-кохаючи, золото-поколото, горить-тремтить.
Асонанс (часте повторення голосних звуків): «Милуюся. Милуюся-дивуюся», «Над нивами. Над нивами-приливами», «Співаючи. Співаючи-кохаючи», «Ген неба край», «Як золото. Мов золото-поколото.
Зорові образи: гаї, хмарки, дзвін, ниви, ластівка, трави, річка, небокрай.
Слухові образи: шумлять гаї, гуде дзвін, співаю, шепіт трав, музика.
Образи кольорів: золотий (небокрай).
БЛАКИТЬ МОЮ ДУШУ ОБВІЯЛА:
Тема твору: зображення шанобливого ставлення до України.
Ідея твору: уславлення любові до Батьківщини.
Основна думка: бути дитиною своєї Батьківщини.
Художні засоби
Епітет іменниковий: кротості трав.
Метафори: блакить душу обвіяла, світу сказав.
Персоніфікація: душа намріяла, душа причастилася.
Порівняння: «струмок..., як стрічечка», «... метелик, мов свічечка».
Перелічення: «Хвилюють, маюють, квітують поля».
Асонанс (часте використання певних голосних звуків у рядку): «На квітці метелик, мов свічечка», «Хвилюють, маюють, квітують поля».
Риторичний оклик: «...Добридень я світу сказав!».
Звертання: «Україно моя».
Зорові образи: сонце, трави, струмок, стрічечка, метелик, свічечка, поля.
Слухові образи: сказав, маюють.
Образи кольорів: блакить.
НЕ БУВАВ ТИ У НАШИХ КРАЯХ:
Тема твору: розповідь ліричного героя про красу рідного краю, козацьку славу, працьовитість та співучість земляків.
Ідея твору: Уславлення гармонії людини з природою, патріотизму, працьовитості людей, героїв – визволителів рідної землі.
Основна думка: бути патріотом своєї батьківщини.
Художні засоби.
Епітети: блакитні простори; веснянії ночі.
Метафори (персоніфікація, або уособлення): серце б'ється, степ простягнувся.
Порівняння: могили, як гори;
Оклики: «Не бував ти у наших краях!», «А веснянії ночі в гаях!..», «Не бував ти у наших краях, Бо відтіль не таким би вернувся!», «Що не можуть без пісні і нивки зорати! ».
Риторичні запитання: «Чув про степ, що ген-ген простягнувся?»
Анафора (єдинопочаток): «Там же небо — блакитні простори...Там степи, там могили, як гори», «Що не люблять, не вміють ридати. Що не можуть без пісні і нивки зорати!».
Рефрен (повтори): «Не бував ти у наших краях. Не бував ти у наших краях».
Антитеза (протиставлення): смієшся – ридаєш.
Перелічення: простори, степи, гори; тремтиш , смієшся, ридаєш.
Зорові образи: небо, степи, могили, гори, гаї, люди, нивки, сльози.
Слухові образи: звук степу (шелест трав), пісня, сміх, ридання.
Образи кольорів: блакитний.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».