Як робінзон крузо, я люблю море, але бачу його рідко. ми живемо в місті, далеко від тих місць, звідкіля відпливають у далекі країни кораблі, де кричать чайки й пахне рибою і водоростями. але часто уявляю собі, що подібно до робінзона крузо, опинився на безлюдному острові…коли я отямився, море вже не штормило. наближався вечір, і треба було подаумати про їжу і нічліг. я набрав хмизу, послав свою куртку і приліг. було твердо і незручно. я довго не міг заснути — мучив голод. десь удалині прокричав якийсь птах. мені стало страшно.вранці я став міркувати над тим, що мені тепер робити. по-перше, треба подбати про їжу. це, як мені здавалося, буде нескладно: у морі повно риби, горіхи, ягоди, пташині гнізда, де можна знайти яйця. адже саме їх почав їсти робінзон, коли і з корабля припаси скінчилися. по-друге, треті,і розкласти вогонь, знайти яку-небудь посудину, щоб зварити юшку…але ж на безлюдному острові! звідкіля тут посудина? навіть бляшанки не знайти…я розпочав обстежувати місцевість. у заростях дикої ліщини назбирав горіхів. наткнувся на кущі з , схожими на суниці. що робити далі? звичайно, порадником тут може бути тільки робінзон крузо. він побудував собі і тло, сам спорудив собі меблі. я знаю, що робінзон робив із глини посуд. він чинив собі одяг, навіть виготовив парасольку. за прикладом робінзона я мав би приручити диких кіз, вирощувати злаки. але я цього нічого не вмію. у мене немає необхідного життєвого досвіду, знань, майстерності. це відразу повертає мене до реальності — у свою облаштовану міську квартиру. страшно подумати, цю я міг би опинитися сам-один, без батьків і друзів, навіть у цьому сучасному місті. щоб не розгубитися в житті, як робінзон, мені треба ще багато чого навчитися. адже на незаселеному острові мені довелося б стати і будівельником, і кухарем, і кравцем, і , і навіть лікарем!
Еволюцiя почуття, авторське ставлення до проблеми Провiдною темою повiстi I. Франка “Перехреснi стежки” є тема кохання молодого адвоката Євгенiя Рафаловича й РеAiни Твардовськоï. Рафалович приïздить у справах в галицьке повiтове мiсто, як ми читаємо на початку твору. У цьому мiстi вiн знайомиться зi Стальським, дружиною якого є РеAiна, - юнацька любов адвоката. Розв’язкою сюжетноï лiнiï є те, що автор подає далi iсторiю любовi людей, котрi бачились востаннє 10 рокiв тому.Євгенiй познайомився з РеAiною на академiчному балу, на той час вiн був третьокурсником-юристом у Львiвському унiверситетi. Пiзнiше вiн випадково побачив РеAiну на вулицi й усвiдомлює, “що вона перестає бути для нього предметом естетичного вподобання, а починає робитися чимсь таким необхiдним до життя, як сонце, як тепло, як повiтря”. Згодом Євгенiй почне брати уроки музики в тiєï ж учительки, в якоï вчиться РеAiна. Закоханий юнак робитиме все, аби лише бачити ïï. При зустрiчi вiч-на-вiч Євгенiй вiдчуває “розкiшний перестрах”, котрий знесилив його, спаралiзував усi думки, всю волю, всi бажання. Вiн сидiв, не бажаючи, не чуючи, не хотячи нiчого… Далi ми дiзнаємось, що потiм Рафалович вибiгає з дому вчительки музики, блукає вулицями, пропускає (чого з ним нiколи ще не бувало) лекцiï, “формально уникає” РеAiни. Молодий студент безтямно закохався, вiн вiдчув себе найщасливiшою людиною у свiтi. “У Євгенiя широко дихали груди, блищали очi, в головi фуркотiли дикi, смiлi та енергiйнi думки”, вiн вiдчуває себе неначе в раю. Перепоною кохання стало те, що РеAiну насильно вiддає замiж ïï Тiтка, на утриманнi якоï перебувала дiвчина. Предмет кохання Євгенiя переïздить на постiйне проживання в провiнцiю. Тепер, через 10 рокiв, Рафалович бачить iншу РеAiну. Спокiй на ïï обличчi надавав ïï “виразу якоïсь тупостi й байдужостi”. Сама РеAiна каже адвокату в мiському саду: “…пора наших любощiв минула i нiяка сила не верне ïï”. Рафалович дуже боляче переживає втрату того iдеалу, яким для нього була РеAiна. Кохання завершується трагiчно: РеAiна стає мимовiльним убивцею свого чоловiка, а сама тоне в рiчцi. Письменник в основу сюжету поклав любовну драму з власного життя. Це були стосунки Iвана Франка з Ольгою Рошкевич.
Провiдною темою повiстi I. Франка “Перехреснi стежки” є тема кохання молодого
адвоката Євгенiя Рафаловича й РеAiни Твардовськоï. Рафалович приïздить у
справах в галицьке повiтове мiсто, як ми читаємо на початку твору. У цьому мiстi
вiн знайомиться зi Стальським, дружиною якого є РеAiна,
- юнацька любов адвоката. Розв’язкою сюжетноï лiнiï є те, що автор подає
далi iсторiю любовi людей, котрi бачились востаннє 10 рокiв тому.Євгенiй познайомився з РеAiною на академiчному балу, на той час вiн був
третьокурсником-юристом у Львiвському унiверситетi. Пiзнiше вiн випадково побачив
РеAiну на вулицi й усвiдомлює, “що вона перестає бути для нього предметом
естетичного вподобання, а починає робитися чимсь таким необхiдним до життя, як
сонце, як тепло, як повiтря”. Згодом Євгенiй почне брати уроки музики в тiєï
ж учительки, в якоï вчиться РеAiна. Закоханий юнак робитиме все, аби лише
бачити ïï. При зустрiчi вiч-на-вiч Євгенiй вiдчуває “розкiшний
перестрах”, котрий знесилив його, спаралiзував усi думки, всю волю, всi бажання.
Вiн сидiв, не бажаючи, не чуючи, не хотячи нiчого… Далi ми дiзнаємось, що потiм
Рафалович вибiгає з дому вчительки музики, блукає вулицями, пропускає (чого з ним
нiколи ще не бувало) лекцiï, “формально уникає” РеAiни. Молодий студент
безтямно закохався, вiн вiдчув себе найщасливiшою людиною у свiтi. “У Євгенiя
широко дихали груди, блищали очi, в головi фуркотiли дикi, смiлi та енергiйнi
думки”, вiн вiдчуває себе неначе в раю.
Перепоною кохання стало те, що РеAiну насильно вiддає замiж ïï Тiтка, на
утриманнi якоï перебувала дiвчина. Предмет кохання Євгенiя переïздить на
постiйне проживання в провiнцiю.
Тепер, через 10 рокiв, Рафалович бачить iншу РеAiну. Спокiй на ïï
обличчi надавав ïï “виразу якоïсь тупостi й байдужостi”. Сама
РеAiна каже адвокату в мiському саду: “…пора наших любощiв минула i нiяка сила
не верне ïï”.
Рафалович дуже боляче переживає втрату того iдеалу, яким для нього була РеAiна.
Кохання завершується трагiчно: РеAiна стає мимовiльним убивцею свого чоловiка, а
сама тоне в рiчцi.
Письменник в основу сюжету поклав любовну драму з власного життя. Це були стосунки
Iвана Франка з Ольгою Рошкевич.