Образ княгині Ярославни за своєю поетичною красою належить до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Нас приваблює чарівний образ жінки ,яка лине до свого чоловіка люблячим серцем, --княгині Ярославни. Вона --найчарівніший образ поеми " Слово о полку Ігоревім".Читаєш поему і ніби бачиш охоплену тугою жінку ,яка вдивляється вдалечінь у надії побачити коханого чоловіка. "Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи". Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:"Загинув ладо... Я загину!" Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й "жінок руських", а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя. Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ --величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
Природа відіграє важливу роль у розвитку подій у творі. Автор, уважний гач природи, наділяє її людськими думками, почуттями. В поемі простежується глибоке знання автором степової природи — опис берегів Дінця як «срібних». Ігор хвалить Дінець, що той «сторожив» його, коли він ховався в заростях річки, й чутливі гоголі й чайки попереджали про наближення людей.Наділення природи людськими якостями простежується в тому, що вона співчуває руським, попереджає їх про небезпеку, коли ігор рушив у похід — світло сонця померкло; допомагає Ігореві в його втечі з полону; Ярославна звертається до сил природи; природа озивається на поразку руських: трава никне, дерева від горя схиляються до землі.Взаємозв’язок людини і природи гаємо у порівняннях людей з птахами, звірами: із турами, соколами, воронами, зозулею. Ігор вступає в розмову з Дінцем і отримує від нього до Злиття природи з діями людей, її дійова активність — перед битвою з половцями криваві зорі світло повідають; чорні хмари з моря йдуть; земля гуде, ріки мутно течуть, прах понад полями несеться; після поразки русичів — широкий сум іде по Русі.Значна увага у творі приділяється значимості сонця — елемента природи.Сонце співпричетне до справ дійових осіб поеми. Більш того, воно зображене поетом як світило, що володіє «даром» пророкування, завбачення: «Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив, що воно тьмою всіх його вояків прикрило»; «Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила...».Передчуттям трагічного результату походу князя Ігоря разом з сонцем сповнена вся природа: тут і «кривавії зорі» і «земля гуде», і «ріки мутно течуть», і «порохи поля прикривають».А ось ще одна цікава поетична інтерпретація образу сонця в «Слові...»: Ярославна, яка плаче на стінах Путивля за Ігорем звертається до сонця як до людини, як до своєрідного вищого покровителя, який посилає всім тепло, світло життя. У цьому епізоді сонце олюднене, одухотворене. В іншому епізоді сонце нарівні з людьми радіє, що Ігор повертається з полону: «Сонце світиться на небесах — Ігоркнязь в Руській землі».Таким чином, автор «Слова про похід Ігорів» — уважний гач природи, є очевидцем того, про що ним написано у творі.
"Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи". Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:"Загинув ладо... Я загину!"
Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й "жінок руських", а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя.
Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ --величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
Природа відіграє важливу роль у розвитку подій у творі. Автор, уважний гач природи, наділяє її людськими думками, почуттями. В поемі простежується глибоке знання автором степової природи — опис берегів Дінця як «срібних». Ігор хвалить Дінець, що той «сторожив» його, коли він ховався в заростях річки, й чутливі гоголі й чайки попереджали про наближення людей.Наділення природи людськими якостями простежується в тому, що вона співчуває руським, попереджає їх про небезпеку, коли ігор рушив у похід — світло сонця померкло; допомагає Ігореві в його втечі з полону; Ярославна звертається до сил природи; природа озивається на поразку руських: трава никне, дерева від горя схиляються до землі.Взаємозв’язок людини і природи гаємо у порівняннях людей з птахами, звірами: із турами, соколами, воронами, зозулею. Ігор вступає в розмову з Дінцем і отримує від нього до Злиття природи з діями людей, її дійова активність — перед битвою з половцями криваві зорі світло повідають; чорні хмари з моря йдуть; земля гуде, ріки мутно течуть, прах понад полями несеться; після поразки русичів — широкий сум іде по Русі.Значна увага у творі приділяється значимості сонця — елемента природи.Сонце співпричетне до справ дійових осіб поеми. Більш того, воно зображене поетом як світило, що володіє «даром» пророкування, завбачення: «Тоді Ігор глянув на світлеє сонце й побачив, що воно тьмою всіх його вояків прикрило»; «Сонце йому тьмою путь заступало; ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила...».Передчуттям трагічного результату походу князя Ігоря разом з сонцем сповнена вся природа: тут і «кривавії зорі» і «земля гуде», і «ріки мутно течуть», і «порохи поля прикривають».А ось ще одна цікава поетична інтерпретація образу сонця в «Слові...»: Ярославна, яка плаче на стінах Путивля за Ігорем звертається до сонця як до людини, як до своєрідного вищого покровителя, який посилає всім тепло, світло життя. У цьому епізоді сонце олюднене, одухотворене. В іншому епізоді сонце нарівні з людьми радіє, що Ігор повертається з полону: «Сонце світиться на небесах — Ігоркнязь в Руській землі».Таким чином, автор «Слова про похід Ігорів» — уважний гач природи, є очевидцем того, про що ним написано у творі.