Доля Григорія Сковороди мене не просто зацікавила, а вразила. І дивлячись на зображення чоловіка в довгому строгому вбранні, я все намагалась уявити собі його життя й хоч трішечки зрозуміти його душу, звертаючись по до до відомостей із біографії Сковороди та до його творів, зокрема до афоризмів.Народився він у сім’ї малоземельного козака, з дитинства виявив гострий розум. Цікавився науками й музикою, вчився, а потім вирушив за кордон — пізнавати світ. Збагачений досвідом, повернувся на Батьківщину й зайнявся педагогічною діяльністю. Сковорода був незвичайним учителем. Мандрував пішки містами й селами й в живих розмовах учив людей. І де б не з’являвся цей дивний учитель, відразу збирались навколо нього люди і слухали його мудрі слова. Так і виникає перед моїми очима картина: сидить на камені при дорозі чоловік у простій селянській свиті, розповідає щось, і розуміють його слухачі, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», «нерозумно ви те, чого сам можеш досягти», «ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись значить не жити, а бути мертвим…»А він жив. Дивним, незбагненим було його життя, але сповненим любові до людей, до природи, до щирих друзів. «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю» — зазначав мандрівний філософ.Не став «стовпом церкви і окрасою манастиря», відхилив милостиву пропозицію цариці переселитися до Петербурга, обравши вільне життя. Нехай з торбою за плечима, нехай без власного житла, але вільне. І знову я намагаюсь зрозуміти філософа: чому тікав від світу, чому так боявся втратити свою внутрішню свободу, відкривши комусь душу? Чому, перебуваючи серед людей, усе ж залишався самотнім?Вразило мене не тільки життя, а й смерть Сковороди. Філософ викопав власноруч собі могилу, ліг на лаві й спочив навіки. Нам залишились тільки його рукописи і все те ж питання: «Ким був Григорій Сковорода? »«Світ ловив мене, та не спіймав», — написано на могилі філософа. Дійсно, не спіймав. Сковорода, який вважав волю найбільшою цінністю на світі, вільним залишився назавжди.
Надзвичайно трагічним постає в романі образ Галі. Вона уособлює дівочу красу, подружню вірність і моральну чистоту — найпривабливіші риси українського національного характеру. Саме в стосунках із Галею якнайповніше розкриваються багатий внутрішній світ Чіпки, його кращі людські якості. Дівчина не сприйняла життя свого батька й поставила коханому умову для одруження — покинути розбійництво. Отже, людина може бути сильнішою за долю, попри все вона здатна обирати шлях добра. Галя мріяла тільки про чесне господарське життя, у своєму домі сама все робила з радістю: «І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?» Дівчина щиро вірила, що коханням відверне Чіпку від злодійства. Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім Стала його дружиною, зросла в злодійській сім’ї. Та все те зло, що оточувало її з дитинства, не спотворило душу дівчини. Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов. Побачивши всю безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе руки.
