Енеїда, из текста выписать : обряди, звичаї, національна кухня, національний одяг і предмети побуту, ворожіння, народна медицина, повір'я, фольклорні міфологічні образи, імена, ічні заранее , ибо училка по укр лит строгая
живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.
Українські народні думи, згадки про козацьку славу захоплювали письменника Адріана Кащенка. Героїчне минулі Батьківщини надихнуло його на створення захоплюючих оповідань та повістей, темою яких є історія Запорозької Січі.
Сумну історію славетного гетьмана Івана Сулими було взято за основу оповідання “Над Кодацьким порогом”. Письменник так описує зовнішність запорозького ватажка: “Засмалене вітрами обличчя з великими блискучими очима та пишними над ними бровами одбивало завзяттям”. Довгі вуса й сивий оселедець прикрашали отамана як ознаки спокою й досвіду. Булава, яка блищала в дужій руці Івана Сулими, нагадувала про високу владу запорозького ватажка. Козаки поважали його за справедливість, чесність, мужність, почуття власної гідності. Найголовніше, що Судимі довіряли як досвідченому вояці: отаман знав, як захопити ворога зненацька, як своєчасно попередити ворожу вилазку.
Адріан Кащенко починає оповідання з опису походу козаків, які вирішили погуляти Чорним морем і запалити люльки аж у Кодацькій фортеці. Дочекались, поки зійде місяць, і, для того щоб увести турків в оману, пустили тороки. Яничари учинили гарматну стрілянину і, втішившися думкою, що потопили запорожців, пішли спати. Але тут із нічної темряви таємничими примарами посунулися козацькі чайки. У самісіньке вороже лігво провів своїх козаків отаман Іван Сулима. Цей випадок ще раз доводить, що герою не позичати винахідливості. Ось, наприклад, побачив Іван Сулима в морі турецьку галеру й наказав поставити чайки так, щоб у сяйві вечірнього сонця вони ввалися від ворожого погляду. Завдяки військовій хитрості отамана козаки захопили галеру, звільнили бранців-гребців.
Ніхто не знав, що біля Кодацького порога козакам доведеться розлучитися зі своїм улюбленим отаманом. Запорожці готувалися дати полякам справжній бій за всіма правилами військового мистецтва, і ніхто не передбачав нічого поганого. Осі перед козаками виросли похмурі стіни Кодацької фортеці. Довго не радилися запорожці: все було сплановано й обговорено. Іван Сулима подав знак, і воїни приготувалися до штурму. Фортеця впала, бо приступ був блискавичним і несподіваним. Але загибель у бою, виявляється, не загрожувала отаманові. Козацька старшина пішла на змову. Івана Сулиму викрали й відправили до Варшави прямцем до найлютішого ворога. Славетний ватажок тужив, тому “що гине він не в бою з ворогами, а через зраду своїх братів од рук ката” Гетьман Іван Сулима пішов на страту з високо піднятою головою як справжня людина та воїн.
Нас, людей XXI століття, досі хвилюють славні подвиги Івана Сулими. Оповідання Адріана Кащенка “Над Кодацьким порогом” не тільки воскрешає перед нами героїчну добу козаччини, але й вчить любити свою Батьківщину, бути мужніми й гідними своєї долі, як наші пращури — лицарі-запорожці.
живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.
Українські народні думи, згадки про козацьку славу захоплювали письменника Адріана Кащенка. Героїчне минулі Батьківщини надихнуло його на створення захоплюючих оповідань та повістей, темою яких є історія Запорозької Січі.
Сумну історію славетного гетьмана Івана Сулими було взято за основу оповідання “Над Кодацьким порогом”. Письменник так описує зовнішність запорозького ватажка: “Засмалене вітрами обличчя з великими блискучими очима та пишними над ними бровами одбивало завзяттям”. Довгі вуса й сивий оселедець прикрашали отамана як ознаки спокою й досвіду. Булава, яка блищала в дужій руці Івана Сулими, нагадувала про високу владу запорозького ватажка. Козаки поважали його за справедливість, чесність, мужність, почуття власної гідності. Найголовніше, що Судимі довіряли як досвідченому вояці: отаман знав, як захопити ворога зненацька, як своєчасно попередити ворожу вилазку.
Адріан Кащенко починає оповідання з опису походу козаків, які вирішили погуляти Чорним морем і запалити люльки аж у Кодацькій фортеці. Дочекались, поки зійде місяць, і, для того щоб увести турків в оману, пустили тороки. Яничари учинили гарматну стрілянину і, втішившися думкою, що потопили запорожців, пішли спати. Але тут із нічної темряви таємничими примарами посунулися козацькі чайки. У самісіньке вороже лігво провів своїх козаків отаман Іван Сулима. Цей випадок ще раз доводить, що герою не позичати винахідливості. Ось, наприклад, побачив Іван Сулима в морі турецьку галеру й наказав поставити чайки так, щоб у сяйві вечірнього сонця вони ввалися від ворожого погляду. Завдяки військовій хитрості отамана козаки захопили галеру, звільнили бранців-гребців.
Ніхто не знав, що біля Кодацького порога козакам доведеться розлучитися зі своїм улюбленим отаманом. Запорожці готувалися дати полякам справжній бій за всіма правилами військового мистецтва, і ніхто не передбачав нічого поганого. Осі перед козаками виросли похмурі стіни Кодацької фортеці. Довго не радилися запорожці: все було сплановано й обговорено. Іван Сулима подав знак, і воїни приготувалися до штурму. Фортеця впала, бо приступ був блискавичним і несподіваним. Але загибель у бою, виявляється, не загрожувала отаманові. Козацька старшина пішла на змову. Івана Сулиму викрали й відправили до Варшави прямцем до найлютішого ворога. Славетний ватажок тужив, тому “що гине він не в бою з ворогами, а через зраду своїх братів од рук ката” Гетьман Іван Сулима пішов на страту з високо піднятою головою як справжня людина та воїн.
Нас, людей XXI століття, досі хвилюють славні подвиги Івана Сулими. Оповідання Адріана Кащенка “Над Кодацьким порогом” не тільки воскрешає перед нами героїчну добу козаччини, але й вчить любити свою Батьківщину, бути мужніми й гідними своєї долі, як наші пращури — лицарі-запорожці.