Богданівна, що на Полтавщині, стала мистецькою столицею Катерини Білокур. Саме звідси пішла у світи її натхненна творчість, від споглядання якої сонце починає світити яскравіше, вся природа і люди довкола сповнюються такого добра, що воно аж хлюпається через вінця. У такі моменти, знаходячись поруч із її рукотворними шедеврами, відчуваєш цю магію й самому хочеться бути добрим і красивим, як і її картини. Незвичайна доля судилася цій жінці. Спершу її картини побачили в Полтаві, далі в Києві, Москві. Згодом у Парижі натовпи стояли біля її полотен, для багатьох лишалося незбагненним: як можна з такою фантастичною майстерністю малювати, не маючи вищої малярської освіти. Та цьому ж навчаються роками! Її твори наповнені світлом, сонцем, радістю, наснажені великою любов'ю до рідної землі, вони, переповнені мелодіями веселкових барв, продовжують зворушувати кожну чутливу до мистецтва душу. Для багатьох бути художником стає не лише покликанням, але й засобом для життя. А ця жінка малювала свої шедеври в невеликі хвилини перепочинку між хатніми справами. Вона не навчалася в художній школі, та і в звичайній теж, тож грамоту опанувала самостійно. Так само самостійно відкривала таємниці техніки живопису. Навіть пензлі для роботи виготовляла сама із звичайних тхорячих волосинок, бляхи з консервної банки та вишневої гілочки. Своїми творами Катерина Білокур ніби розповідає всьому світові, який талановитий український народ, як розвинуте в ньому від природи естетичне відчуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного. Художниця над усе любила квіти, вони заполонили її полотнища, кожна вималювана з такою душевною любов'ю і теплом, що відвідувачі виставок довго, мов зачаровані, стоять коло її творінь... Україна здавна славилася своїм мистецтвом. До чого б не торкалася рука щирого українця чи українки, воно перетворювалося на естетичну річ: вишита сорочка, розмальована скриня, різьблений мисник чи люлька. І водночас творилася пісня. Людина оточувала себе рукотворною красою і передавала в спадок дітям оце вічне прагнення до творчості. Ще одне підтвердження цьому — творчість Катерини Білокур.
Головним героєм оповідання є безпритульний хлопчина Мишко. Мишко – змарнілий, обідраний, босі ноги всі в грязюці, в лахмітті, виразки на ногах… Мишко говорив, що прийшов погуляти до дітей. Але як виявилося, він – безпритульний.
Васильченко у оповіданні хотів аоказати нове в людських стосунках, в людській психології. Вихованці, котрі живуть у досить скрутних матеріальних умовах, письменник показує нам – у їх взаєминах паростки людської моралі та гуманності. В оповіданні піднімається така нагальна проблема того часу: ліквідація дитячої безпритульності. Безхлібне й невеселе життя дітей-сиріт, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумним і зажуреними. Але досить сказати їм ласкаве слово, приголубити, як вони щиро, по-дитячому втішаються. Саме завдяки цьому оповідання набуває оптимістичного звучання.
Богданівна, що на Полтавщині, стала мистецькою столицею Катерини Білокур. Саме звідси пішла у світи її натхненна творчість, від споглядання якої сонце починає світити яскравіше, вся природа і люди довкола сповнюються такого добра, що воно аж хлюпається через вінця. У такі моменти, знаходячись поруч із її рукотворними шедеврами, відчуваєш цю магію й самому хочеться бути добрим і красивим, як і її картини.
Схожі твори:Незвичайна доля судилася цій жінці. Спершу її картини побачили в Полтаві, далі в Києві, Москві. Згодом у Парижі натовпи стояли біля її полотен, для багатьох лишалося незбагненним: як можна з такою фантастичною майстерністю малювати, не маючи вищої малярської освіти. Та цьому ж навчаються роками! Її твори наповнені світлом, сонцем, радістю, наснажені великою любов'ю до рідної землі, вони, переповнені мелодіями веселкових барв, продовжують зворушувати кожну чутливу до мистецтва душу. Для багатьох бути художником стає не лише покликанням, але й засобом для життя. А ця жінка малювала свої шедеври в невеликі хвилини перепочинку між хатніми справами. Вона не навчалася в художній школі, та і в звичайній теж, тож грамоту опанувала самостійно. Так само самостійно відкривала таємниці техніки живопису. Навіть пензлі для роботи виготовляла сама із звичайних тхорячих волосинок, бляхи з консервної банки та вишневої гілочки.
Своїми творами Катерина Білокур ніби розповідає всьому світові, який талановитий український народ, як розвинуте в ньому від природи естетичне відчуття, яка сприйнятлива його душа до всього прекрасного. Художниця над усе любила квіти, вони заполонили її полотнища, кожна вималювана з такою душевною любов'ю і теплом, що відвідувачі виставок довго, мов зачаровані, стоять коло її творінь...
Україна здавна славилася своїм мистецтвом. До чого б не торкалася рука щирого українця чи українки, воно перетворювалося на естетичну річ: вишита сорочка, розмальована скриня, різьблений мисник чи люлька. І водночас творилася пісня. Людина оточувала себе рукотворною красою і передавала в спадок дітям оце вічне прагнення до творчості. Ще одне підтвердження цьому — творчість Катерини Білокур.
Васильченко у оповіданні хотів аоказати нове в людських стосунках, в людській психології. Вихованці, котрі живуть у досить скрутних матеріальних умовах, письменник показує нам – у їх взаєминах паростки людської моралі та гуманності. В оповіданні піднімається така нагальна проблема того часу: ліквідація дитячої безпритульності. Безхлібне й невеселе життя дітей-сиріт, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумним і зажуреними. Але досить сказати їм ласкаве слово, приголубити, як вони щиро, по-дитячому втішаються. Саме завдяки цьому оповідання набуває оптимістичного звучання.