Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного30[30] й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям.
Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись.. . та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!
Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року - на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м'ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра.. .
Михайло:
І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.
Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.
Сава про нього так казав: "Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м'яке, як тісто!.. ".
Українська література завжди була тісно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцніли ці зв’язки в революційну чи перехідну добу, коли між новим та старим точилася боротьба не на життя, а на смерть. Йдеться про першу третину XX століття. Тоді гостро постали проблеми гуманізму, сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. У пореволюційні роки культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавала жорстоких заборон, забуяла суцвіттям мистецьких талантів. Відбувся переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Українська література стає модерною за змістом і формами, впевнено крокує під гаслами духовного оновлення й національного відродження. Естетична стратегія. Письменники, що сповідували самодостатність мистецтва, розуміючи його як естетичний феномен, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Створивши творчу студію «Урбіно» (від назви міста, де народився славетний основоположник європейського Ренесансу Рафаель), Микола Хвильовий перекинув місток між українським відродженням 20-х років XX століття й італійським початку XVI століття. Діячі національного відродження шукали нових стилів, манер та форм творчості, відкидали кайдани нормативності й консерватизму. Принцип розмаїтості став у 20-х роках не тільки гаслом, а й реальним фактом. Неокласики, наприклад, культивували класичну форму поезії, проте наповнену модерним мисленням, тоді як Михайль Семенко і Валер’ян Поліщук — вільну, верлібр. Митці заперечували натуралізм і народницький реалізм, прагнули наповнити мистецтво слова філософською глибиною, що мало піднести літературу на нові ідейно- мистецькі вершини. Літературні угруповання. В жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20- і роки. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп та організацій, які так чи інакше виражали проблеми своєї доби. Митці об’єднувалися за спільними світовідчуттями, естетичними принципами та певною політичною платформою. Частина письменників прагнула розв’язати соціальні й національні питання, інша — зосереджувала увагу на естетичних проблемах. У бурхливому літературному житті 20-х років окреслюються такі літературні організації, як «Гарт» (спілка пролетарських письменників), «Плуг» (спілка селянських письменників), «Молодняк» (спілка молодих письменників), «АСПИС» (Асоціація письменників), «Ланка», «МАРС» (Майстерня революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарської літератури), «Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці угруповання утверджували модерністські стильові напрями. Символістські групи. Як ви вже знаєте з 10 класу, символісти прагнули висловити індивідуальний емоційний досвід за до символізованої мови. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, розкриваючи таємниці людського «Я» за до метафор та образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, спроможним відтворити прихований внутрішній світ. У Києві 1918 року символісти заснували школу «Біла студія», видали збірник «Літературно- критичний альманах». Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж році символісти утворили групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет Аполлона й Діоніса як проводирів муз) й видали однойменний альманах. Естетичну платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив», у якій стверджував: «Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово модерністська концепція мистецтва. Символісти групи «Гроно» видали альманахи «Гроно» (1920), «Вир революції» (1922). Футуристські угруповання. Футуризм (латин, futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів авангардизму. Його представники заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця. Міжпредметні паралелі. Маніфест футуристів склав італійський поет Філіппо Марінетті, оприлюднивши його у паризькій газеті «Фігаро» 1909 року. Він заперечував класичну спадщину, закликав митців порвати з традиціями, стверджуючи, що нова доба вимагає створення нового і типу людини, позбавленої моральних страждань, ніжності, любові. Такі ідеї підхопили француз Гійом Аполлінер, росіяни Володимир Маяковський, Ігор Северянін, Велімир Хлєбніков, українець Михайль Семенко та інші.
Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного30[30] й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м'який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям.
Але він - то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись.. . та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!
Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року - на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м'ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра.. .
Михайло:
І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.
Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.
Сава про нього так казав: "Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м'яке, як тісто!.. ".
пов’язана з національним буттям народу.
Особливо міцніли ці зв’язки в революційну чи
перехідну добу, коли між новим та старим
точилася боротьба не на життя, а на смерть.
Йдеться про першу третину XX століття. Тоді
гостро постали проблеми гуманізму, сенсу
життя людини, свободи, прогресу і
справедливості. У пореволюційні роки
культура українського народу, мова якого в
Російській імперії протягом кількох століть
зазнавала жорстоких заборон, забуяла
суцвіттям мистецьких талантів. Відбувся
переворот в естетичній свідомості й художній
культурі. Українська література стає
модерною за змістом і формами, впевнено
крокує під гаслами духовного оновлення й
національного відродження.
Естетична стратегія. Письменники, що
сповідували самодостатність мистецтва,
розуміючи його як естетичний феномен,
прагнули піднести українську літературу до
європейського рівня. Створивши творчу студію
«Урбіно» (від назви міста, де народився
славетний основоположник європейського
Ренесансу Рафаель), Микола Хвильовий
перекинув місток між українським
відродженням 20-х років XX століття й
італійським початку XVI століття.
Діячі національного відродження шукали нових
стилів, манер та форм творчості, відкидали
кайдани нормативності й консерватизму.
Принцип розмаїтості став у 20-х роках не
тільки гаслом, а й реальним фактом.
Неокласики, наприклад, культивували
класичну форму поезії, проте наповнену
модерним мисленням, тоді як Михайль
Семенко і Валер’ян Поліщук — вільну, верлібр.
Митці заперечували натуралізм і
народницький реалізм, прагнули наповнити
мистецтво слова філософською глибиною, що
мало піднести літературу на нові ідейно-
мистецькі вершини.
Літературні угруповання. В жоден період історії
розвитку мистецтва слова літературний процес
не був таким складним і динамічним, як у 20-
і роки. Характерною ознакою його була поява
різноманітних літературних груп та організацій,
які так чи інакше виражали проблеми своєї
доби. Митці об’єднувалися за спільними
світовідчуттями, естетичними принципами та
певною політичною платформою. Частина
письменників прагнула розв’язати соціальні й
національні питання, інша — зосереджувала
увагу на естетичних проблемах. У бурхливому
літературному житті 20-х років окреслюються
такі літературні організації, як «Гарт» (спілка
пролетарських письменників), «Плуг» (спілка
селянських письменників), «Молодняк» (спілка
молодих письменників), «АСПИС» (Асоціація
письменників), «Ланка», «МАРС» (Майстерня
революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна
академія пролетарської літератури),
«Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці
угруповання утверджували модерністські
стильові напрями.
Символістські групи. Як ви вже знаєте з 10
класу, символісти прагнули висловити
індивідуальний емоційний досвід за
до символізованої мови. Вони
заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний
світ, розкриваючи таємниці людського «Я» за
до метафор та образів-символів.
Важливу роль відводили милозвучності,
кольору, відтінкам, дбайливо дібраним
словам, спроможним відтворити прихований
внутрішній світ.
У Києві 1918 року символісти заснували школу
«Біла студія», видали збірник «Літературно-
критичний альманах». Його редактором був
поет-символіст Яків Савченко. Тут
оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло
Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко,
Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж
році символісти утворили групу
«Музагет» (Музагет — грецький епітет
Аполлона й Діоніса як проводирів муз) й
видали однойменний альманах. Естетичну
платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у
програмній статті «Творчість індивідуума і
колектив», у якій стверджував: «Творчий
індивідуум тільки тоді може творити, коли
визнає себе вищою істотою над загалом» і не
підлягає колективові, хоча й відчуває з ним
свою національну спорідненість. Це типово
модерністська концепція мистецтва.
Символісти групи «Гроно» видали альманахи
«Гроно» (1920), «Вир революції» (1922).
Футуристські угруповання. Футуризм (латин,
futurum — майбутнє) був відгалуженням
модернізму, ставши одним із напрямів
авангардизму. Його представники заявляли,
що творять «мистецтво майбутнього»,
заперечуючи його суспільну функцію та
ідейний намір митця.
Міжпредметні паралелі.
Маніфест футуристів склав італійський поет
Філіппо Марінетті, оприлюднивши його у
паризькій газеті «Фігаро» 1909 року. Він
заперечував класичну спадщину, закликав
митців порвати з традиціями, стверджуючи,
що нова доба вимагає створення нового і типу
людини, позбавленої моральних страждань,
ніжності, любові. Такі ідеї підхопили француз
Гійом Аполлінер, росіяни Володимир
Маяковський, Ігор Северянін, Велімир
Хлєбніков, українець Михайль Семенко та інші.