Характеристика вірша "Раз зійшлися ми случайно..." І.Франко: Рід, жанр, тема, метафора, вид лірики, епітети, порівняння, риторичне питання, розмір.
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль –
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела;
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як стій;
Я ж мов одурілий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут – отсе!
Два-три слова, щирі, милі
І гарячі, були б в силі
Задержать його на все.
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов…
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п’яна,
Безнадійная любов.
Римування поезії — перехресне.
2.10. Віршовий розмір твору — ямб.Тема: розповідь про несправедливий бій, який мав відбутися на рингу.
2.3. Ідея: засудження підступності, брехні.
2.4. Основна думка: Іду, і поруч твердо Крокує Честь — мій секундант.
2.5. Жанр: філософська лірика.
2.6. Композиція:
Експозиція: готовність рингу, публіки до матчу.
Зав’язка: знайомство героя із суперником на рингу, його перевагами.
Кульмінація: реальна можливість героя програти бій через нечесність суперника.
Розв’язка: «Крокує Честь — мій секундант».
Композиція: кільцева, оскільки починається твір: «Лисніє квадратовий ринг» і закінчується: «Лисніє холодом квадрат».
2.7. Художні особливості твору.
Епітет: «білі маски облич», «зіперсь бундючно», «хижий секундант».
Порівняння: «злами рук, як ринв», «ворог, як лисиця», «зал, як тур», «рефері буде метатися, наче миша».
Метафори: «лисніє ринг», «секундант чаклує», «зал реве», «ляже тиша», «лисніє холодом квадрат», «честь крокує».
Гіпербола: «визбираю в жмуток силу».
Моє ставлення до української мови
Любов до рідного краю, до Батьківщини виявляється в любові до рідного слова. Словом рідним треба дорожити, як честю матері, як совістю. Якщо людина байдужіє до рідної мови, то в її душі вмирає краса рідної землі, вона втрачає зв'язок з нею. Людина стає без роду, без племені, котиться перекотиполем у безодню бездуховності й жорстокості, перетворюючись на подобу людини. Але що то значить бути бездуховною людиною? Це просто істота, біологічна істота без серця, без душі.
Ми часто милуємося краєвидами природи. Слухаємо шепіт дерев у саду, спів птахів у гаю. Бачимо, як журно хилиться колос пшениці на ниві в очікуванні хліборобських рук. Зачудовано гаємо, як квіти ніби вибігають на берег річки й здивовано дивляться на її швидкий плин у невідомість. Замріяно стоять верби на березі, опустивши зелені коси у воду. Про що вони мріють?
Земна краса завжди прагнула натхненного слова. Воно лишилося в багатющій скарбниці української пісні, казки, легенди, поезії. Хай же вічно звучить музика народного слова. Нехай неповторні його пахощі стануть для кожного з нас найдорожчими і найріднішими. Саме так я уявляю собі ставлення до рідної мови.
Думка моїх однокласників була одностайна: людина не може існувати без своєї мови, без культури свого народу.
Я не закликаю всіх одягати національний одяг, — від цього українцем не станеш, але не знати українцям своєї мови просто соромно. Вважаю, що кожен повинен знати мову й пісні своєї бабусі, яка так щиро колись розповідала нам казки, яка вчила співати. Щиро вдячна своїй бабусі за те, що вона прищепила мені любов до рідної мови, до рідної землі.