Людина - найвище створіння. Вона керується не лише рефлексами і розумом, а в першу чергу серцем і душою. Гадаю, що серце справжньої людини повинно бути чесним, милосердним і регулярно наповнюватися добротою без осолбливих внутрішніх заморочок. Людина стає Людиною тоді, коли усвідомлює значення свого життя як такого. Серце б'ється в унісон її живої душі, яке живе доки, поки буде жити справжня Людина ззовні на діях своїх. Тільки тоді поняття людського серця розгортається на істинному життєвому тлі.
Був у матері єдиний син - добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чуяла. По краплині збирала росу для вишивання, найтоньчишим шовком вишивала сорочки. Виріс син славний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа у сінях. А потім у сарай переселилась. Але молодиця не заспокоюється: " Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні "
Не здригнулась душа сина: так зачарувала його врода дружини. Каже він матері: "Наказала мені дружина вбити вас, мамо. А не послухаю - піде від мене. " Заплакала мати і відновила: " Ну що ж, сину, роби так, як велить серце. "
Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнув сучок, тріснув; полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрипнув той, закрив долонею обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогню ло: "Синочку мій, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади материнське серце. Потім в вогонь покладеш..."
Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна матір. І такою величезною й невичерпною була "любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, загоїлась рана. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.
Осоружною стала йому дружина - красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася до дому й мати. Пішли вони у двох степами широкими та й стали могилами високими.
То ж не даремно кажуть в народі, що найсвятіша й найсильніша любов материнська.
Людина - найвище створіння. Вона керується не лише рефлексами і розумом, а в першу чергу серцем і душою. Гадаю, що серце справжньої людини повинно бути чесним, милосердним і регулярно наповнюватися добротою без осолбливих внутрішніх заморочок. Людина стає Людиною тоді, коли усвідомлює значення свого життя як такого. Серце б'ється в унісон її живої душі, яке живе доки, поки буде жити справжня Людина ззовні на діях своїх. Тільки тоді поняття людського серця розгортається на істинному життєвому тлі.
Дякую Вам за можливість вираження власної думки.
З повагою, Petrus
Був у матері єдиний син - добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чуяла. По краплині збирала росу для вишивання, найтоньчишим шовком вишивала сорочки. Виріс син славний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа у сінях. А потім у сарай переселилась. Але молодиця не заспокоюється: " Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні "
Не здригнулась душа сина: так зачарувала його врода дружини. Каже він матері: "Наказала мені дружина вбити вас, мамо. А не послухаю - піде від мене. " Заплакала мати і відновила: " Ну що ж, сину, роби так, як велить серце. "
Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнув сучок, тріснув; полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрипнув той, закрив долонею обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогню ло: "Синочку мій, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади материнське серце. Потім в вогонь покладеш..."
Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна матір. І такою величезною й невичерпною була "любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, загоїлась рана. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.
Осоружною стала йому дружина - красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася до дому й мати. Пішли вони у двох степами широкими та й стали могилами високими.
То ж не даремно кажуть в народі, що найсвятіша й найсильніша любов материнська.