Через увесь твір проходить одна наскрізна деталь — „татова сосна”, що є і конкретною (Михайло дійсно посадив на піску перед хатою сосну і згадує про неї в листі), і символічною: вона є пам'яттю про Михайла для тих, хто його любив — для сина, дружини, люблячої жінки; для односельців вона є спогадом про безневинно загублене життя; для самого Михайла — символом рідного дому („Сю ніч снилась мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може й вища. Сосна — а за нею річки синє крило...”).
Атаів подих, слухала уся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Але не сміла сказати про себе: це тільки її страждання, це тільки її життя. Дорогий вони бачать міста і села, які стали болем і славою України. Тут пролилася кров за волю України. Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка, який був молодий і красивий. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся: За те, що він боровся за свободу, його спалили. А от уже й Лубни - столиця страшного Яреми Вишневецького. Немає тепер палацу на Замковій горі, і живе пам'ять про злочинний мучителів власного народу, ганьбою вкрите це ім'я. В історії свої уроки. Відпочиваючи в одному з порожніх будинків, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про оточуючих селах. Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Усю на час забути про особисте горе: Серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен ?! І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований: А ти співаєш - душу всю проймає. Бувають, може, й краще голоси, але такого другого немає! Туди й по сходилися паломники.
Так, можна вважати
Объяснение:
Через увесь твір проходить одна наскрізна деталь — „татова сосна”, що є і конкретною (Михайло дійсно посадив на піску перед хатою сосну і згадує про неї в листі), і символічною: вона є пам'яттю про Михайла для тих, хто його любив — для сина, дружини, люблячої жінки; для односельців вона є спогадом про безневинно загублене життя; для самого Михайла — символом рідного дому („Сю ніч снилась мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може й вища. Сосна — а за нею річки синє крило...”).
Тут села збив копитами Кончак. Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка, який був молодий і красивий. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся: За те, що він боровся за свободу, його спалили.
А от уже й Лубни - столиця страшного Яреми Вишневецького. Немає тепер палацу на Замковій горі, і живе пам'ять про злочинний мучителів власного народу, ганьбою вкрите це ім'я. В історії свої уроки. Відпочиваючи в одному з порожніх будинків, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про оточуючих селах. Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Усю на час забути про особисте горе: Серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен ?! І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований: А ти співаєш - душу всю проймає. Бувають, може, й краще голоси, але такого другого немає! Туди й по сходилися паломники.