Увесь навчальний рік ми тільки й живемо в.очікуванні літніх канікул, адже це прекрасний час, коли ти на волі, коли немає уроків, а можна гуляти, купатися, їсти морозиво та, взагалі, отримувати користь і задоволення. Одні з таких продуктивних літніх канікул змалював Ярослав Стельмах у повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера». Героями твору є два хлопчики-п’ятикласники — Митько й Сергій. Отримавши від «улюбленої ботанічки» завдання зібрати колекцію комах, винахідливі друзі вмовляють батьків відпустити їх на літо до Митькової бабусі в село. Батьки Сергія одразу не погоджуються, бо знають, яка то вибухова сила, ці двоє друзів, але, зрештою, здаються, піддавшись вагомим аргументам про «передчасне старіння наших організмів» та двійки за незібрану колекцію,’що придумав Митько.Спочатку хлопці не виявляють жодної цікавості до збирання усяких комах, до вивчення зоології, бо чим вона може бути краща за ботаніку? Приятелі збираються присвятити час виключно забавкам, як це й годиться п’ятикласникам, що важко працювали весь навчальний рік.Приїхавши до Юрківки, по дорозі до бабусиної хати Митько й Сергій зустрічають велосипедиста Васька — хлопця років чотирнадцяти, що сміється з озброєних сачками друзів. Саме цей велосипедист від нічого робити вирішує пожартувати й налякати приятелів. Випадково побачивши Митька й Сергія на березі озера, Васько таємничо розповідає їм про страшне чудовисько, химеру, що живе в лісовому озері. Оповідь, на перший погляд, підозріла й мало подібна до правди, але цікава до неможливості! Тому Митько й Сергій вирішують все ж таки заночувати біля озера, аби з’ясувати, чи ховається в ньому страшна тварина. Власне, з цього моменту й розпочинаються найцікавіші пригоди друзів, непомітне для них самих надзвичайне захоплення зоологією. Розігруючи п’ятикласників.Васько підкидає різні докази існування озерної химери, ставить на березі річки відбитки лап страшного ненажерливого чудовиська, що з’їло навіть ворону, залишивши лише пір’я.Захопившись відгадкою таємниці лісового озера, хлопці намагаються знайти наукове пояснення феномену, тому ходять до бібліотеки й читають по вісім книжок із зоології на тиждень. Вони старанно вивчають факти, проводять справжнє серйозне дослідження, не шкодуючи нічого, — ні власних сил, ні сну, ні навіть життя невинної курки. Митько вже на основі винайдених доказів і прочитаної літератури робить припущення про виникнення назви села Юрківка, виводячи його значення з назви Юрський період. А чудовисько отримує ім’я на честь новоявлених учених — Митькозавр Стеценка.Митько й Сергій весь час потрапляють у кумедні ситуації, іноді події наближаються до конфлікту, але хлопці ніколи не сваряться, бо ж вони справжні друзі, які мають важливу спільну справу. Тож викручуються зі складних ситуацій завжди разом, неодмінно допомагаючи один одному. Долаючи свій страх перед невідомою твариною, яка, може,; з’їла навіть, людину, залишивши тільки одну сандалю, юні дослідники вперто вартують коло озера.Безперечно, приятелі дуже розчаровані, коли з’ясовується, що ніякого Митькозавра немає, а це просто жарт Васька. Та Митько й Сергій все одно не шкодують, бо вони розуміють, що час не минув марно. Майбутні шестикласники знають уже. стільки, що навіть не снилося Васькові, який гадав, що пошив їх у Дурні. Хлопці переповнені гордістю за свою обізнаність у динозаврах, вони чудово провели час і сповнені сил для нових відкриттів, адже вони найкращі друзі, великі однодумці.
Ї-ї го-лос ка-ли-но-вий при-ча-ру-вав дів-ку.
Ой ні-хто так не заг-ра-є, як І-ван, ве-се-ло,
І-ван-ко-ву со-пі-лоч-ку чу-ти на все се-ло.
Со-пі-лоч-ко ка-ли-но-ва, ма-ла та то-нень-ка.
Чу-ю те-бе з по-ло-ни-ни, та-ка— сь го-лос-нень-ка.
Со-пі-лоч-ка ка-ли-но-ва, я-се-но-ве ден-це,
Не со-піл-ка то-то гра-є, а люб-ко-ве сер-це.
Ой де то-та со-пі-лоч-ка, де то-та, де то-та,
Що ми зно-чі пи-ща-ла-ла ко-ло мо-го ро-та?
В со-пі-лоч-ку ка-ли-но-ву а-бо із я-во-ра
За-гра-єш ми, мій ми-лень-кий, ко-ли бу-ду хво-ра.
Ой бо-дай ся роз-ко-ло-ла со-пі-лоч-ка то-та,
Що так сум-но со-піл-ка-ла ко-ло мо-го пло-та.
Ой бо-дай ся роз-ко-ло-ла со-піл-ка вер-че-на,
Че-рез то-ту со-пі-лоч-ку ход-жу зас-му-че-на.
Ой заг-ра-ю у со-піл-ку та пів-кну в лис-то-чок,
Вчу-є люб-ка, зро-зу-мі-є: йде ї-ї лю-бо-чок.
Ой заг-ра-ю у со-піл-ку, заг-ра-ю, заг-ра-ю,
Вчу-є ме-не мо-я люб-ка, що жи-ве на пла-ю.
Со-пі-лоч-ка ка-ли-но-ва з шість-ма во-рон-ка-ми
Твер-ду лю-бов із-чи-ни-ла, люб-ку, ме-жи на-ми.
Со-пі-лоч-ка ка-ли-но-ва, з че-реш-ні об-руч-ки,
Ой у люб-ка до со-піл-ки зо-ло-тень-кі руч-ки!