Контрольна робота_8 клас
за змістом повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути»
І. Тестові завдання. ОДНА лише правильна відповідь. (Після букви
варіант відповіді зазначаєте) – ів
1. Яка пора року зображена в розділі «Сорока з перебитим крилом»?
А. Зима. Б. Весна. В. Літо. Г. Осінь.
2. Що стали казати про Беркуту через півроку тренувань?
А. Що він не виправдав сподівань матері.
Б. Що він гідний син своїх батьків.
В. Що він найздібніший учень Андрія Степановича.
Г. Що він майбутній республіканський чемпіон.
3. Що відповів Андрій Степанович на бажання Славка стати фехтувальником?
А. «Група повністю укомплектована».
Б. «Група повністю укомплектована, однак приходь».
В. «Група буде укомплектовуватись з наступного року».
Г. «Секція з фехтування працювати не буде».
4. Якого героя схарактеризовано такими словами з тексту : « … соловей
–розбійник з нашого двору. Стою та дивуюсь: чому ти такий добрий став,
у дворі хлопчаків мало що не ломигає , а тут над сорокою розчулюється!
Метаморфоза»
А. Андрія Лопуха Б. Юлька Ващука. В. Славка Беркуту. Г. Стефка Вуса.
5. Що сказала на судді немолода, втомлена жінка?
А. «Ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту».
Б. «Беркуті вірити не можна».
В. «Таким, як Беркута, не місце у спортивній школі».
Г. «Славко Беркута має понести справедливе покарання».
6. Що трапилося на тренуванні у Славка Беркути?
А. Славко пошкодив собі руку.
Б. Славко поранив Юлька шпагою.
В. Славко знепритомнів.
Г. Лілі посварилася з Юльком.
7. Яке розчарування спіткало учнів 7-Б класу?
А. Скасували екскурсію на канікулах.
Б. Захворіла класний керівник.
В. Вони програли у футбол учням 7-А класу.
Г. Славко Беркута не здобув кубка у змаганнях
8. Через випадок з Юльком Ващуком:
А. Беркута перестав ходити на тренування.
Б. Славко уникав зустрічі з Лілі.
В. Беркуту виключили з секції.
Г. Беркута тяжко захворів.
9. Хто з героїв любив малювати?
А. Славко Беркута Б. Юлько Ващук В. Стефко Вус Г. Лілі Теслюк
10. Хто вважав, що Славко розпивав спиртне з товаришами?
А. Варвара Трохимівна. Б. Антон Дмитрович.
В. Директор школи. Г. Андрій Степанович
11. Кому Юлько зізнався в тому, що підставив Славка?
А. Славкові. Б. Батькам. В. Стефкові Вусу. Г. Лілі Теслюк.
12.Хлопці у Стрийському парку врятували
А. Ластівку. Б. Ворону. В. Сороку. Г. Синичку.
13.Мав сестричку Настку:
А. Славко Беркута. Б. Юлько Ващук. В. Андрій Лопух. Г. Стефко Вус.
14. На кого хотів бути схожим Славко?
А. На батька. Б. На Юлька. В. На тренера. Г. На вчителя географії.
15. Хто пішов просити за Славка до дитячої кімнати міліції?
А. Лілі. Б. Юлько. В. Стефко. Г. Андрій Степанович.
16. Як Юлько помстився Славкові за поранення?
А. Припинив з ним дружбу.
Б. Перестрів на вулиці і побив.
В. Назвався Славком Беркутою у дитячій кімнаті міліції.
Г. Обмовив Славка на суді.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."