исьменник в образах претендентів на гетьманство Якима Сомка та Івана Брюховецького показує представників певних соціальних верств тодішнього українського суспільства. Також це цілком протилежні натури за моральними та розумовими якостями. Автор демонструє печальний приклад, коли до влади приходить не достойний кандидат, а той, хто зумів улестити та обдурити народ.
В образі Івана Брюховецького, який зрештою здобуває гетьманство, автор відтворив «антигероя при владі». Ця людина хижа та підступна. Її цікавлять лише влада, почесті, розкоші. Ніяких принципів в Брюховецького немає, як немає лицарської честі та людської совісті.
Щоб здобути прихильність запорожців, кандидат в гетьмани Брюховецький одягається стареньку свиту та драні чоботи, кричить про свою безкорисливість, заграє з «низами» козацтва. Він лестить «черні», виголошує пишні промови, роздає фальшиві обіцянки: «Усі будемо рівні!».
Прагнучи влади, Брюховецький не гидує підлістю, зрадою. Прийшовши до влади, обраний наївними січовиками, «Іванець» змінюється на очах. Він вбирається у чоботи-сап’янці, пишний жупан, «позирає гордо, по-гетьманському». Він відразу ж міняє поведінку: коли потрібно покарати його соратника Олексу Сечила, залишає злодія на волі та насміхається над старими традиціями Запоріжжя. Проте новий гетьман швиденько посилає на страту ні в чому не винного супротивника – Сомка.
Брюховецького не цікавить доля країни, він роздирає її навпіл, спричиняє кровопролиття. Його не цікавить лише одне – як би втримати владу. Задля цього він підкупляє московських князів.
В образі Якима Сомка Куліш відобразив свій ідеал гетьманства. Це лицар, людина кришталево чиста та порядна. Сомко освічений, розумний, далекоглядний. Він аристократ в кращому розумінні цього слова, продовжує справу Богдана Хмельницького в той час, коли Брюховецькому до неї немає ніякого діла.
Цей гетьман втримав би Україну самостійною, не розколотою на дві частини державою, вважає Куліш. Він просвіщав би народ, тримав «залізною рукою» бунтівні маси запорозьких «низів», відновив би славу України, нагадує нам автор роману. Але цього не судилося.
Перед своєю стратою Сомко добровільно відмовляється від ння, тому що не хоче братнього кровопролиття та нових міжусобиць в країні: «Брати милії! Що вам битися за мою голову, коли погибає Україна!». Також, коли Кирило Тур хоче замінити його у в’язниці, Сомко вважає безчестям «купувати волю чужою смертю». Цінність життя інших людей для нього понад усе.
Історія каже, що реальний Яким Сомко зовсім не був такою порядною людиною, як літературний персонаж роману Куліша. Але два образи претендентів на гетьманство, створені в «Чорній Раді», мають на меті показати інше. Це те, яким чином народ робить неправильний вибір, які люди насправді мають керувати, і якою була б історія України, її демократія, якщо невірного вибору вдалося б уникнути.
Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"
Відповідь:
Пояснення:
исьменник в образах претендентів на гетьманство Якима Сомка та Івана Брюховецького показує представників певних соціальних верств тодішнього українського суспільства. Також це цілком протилежні натури за моральними та розумовими якостями. Автор демонструє печальний приклад, коли до влади приходить не достойний кандидат, а той, хто зумів улестити та обдурити народ.
В образі Івана Брюховецького, який зрештою здобуває гетьманство, автор відтворив «антигероя при владі». Ця людина хижа та підступна. Її цікавлять лише влада, почесті, розкоші. Ніяких принципів в Брюховецького немає, як немає лицарської честі та людської совісті.
Щоб здобути прихильність запорожців, кандидат в гетьмани Брюховецький одягається стареньку свиту та драні чоботи, кричить про свою безкорисливість, заграє з «низами» козацтва. Він лестить «черні», виголошує пишні промови, роздає фальшиві обіцянки: «Усі будемо рівні!».
Прагнучи влади, Брюховецький не гидує підлістю, зрадою. Прийшовши до влади, обраний наївними січовиками, «Іванець» змінюється на очах. Він вбирається у чоботи-сап’янці, пишний жупан, «позирає гордо, по-гетьманському». Він відразу ж міняє поведінку: коли потрібно покарати його соратника Олексу Сечила, залишає злодія на волі та насміхається над старими традиціями Запоріжжя. Проте новий гетьман швиденько посилає на страту ні в чому не винного супротивника – Сомка.
Брюховецького не цікавить доля країни, він роздирає її навпіл, спричиняє кровопролиття. Його не цікавить лише одне – як би втримати владу. Задля цього він підкупляє московських князів.
В образі Якима Сомка Куліш відобразив свій ідеал гетьманства. Це лицар, людина кришталево чиста та порядна. Сомко освічений, розумний, далекоглядний. Він аристократ в кращому розумінні цього слова, продовжує справу Богдана Хмельницького в той час, коли Брюховецькому до неї немає ніякого діла.
Цей гетьман втримав би Україну самостійною, не розколотою на дві частини державою, вважає Куліш. Він просвіщав би народ, тримав «залізною рукою» бунтівні маси запорозьких «низів», відновив би славу України, нагадує нам автор роману. Але цього не судилося.
Перед своєю стратою Сомко добровільно відмовляється від ння, тому що не хоче братнього кровопролиття та нових міжусобиць в країні: «Брати милії! Що вам битися за мою голову, коли погибає Україна!». Також, коли Кирило Тур хоче замінити його у в’язниці, Сомко вважає безчестям «купувати волю чужою смертю». Цінність життя інших людей для нього понад усе.
Історія каже, що реальний Яким Сомко зовсім не був такою порядною людиною, як літературний персонаж роману Куліша. Але два образи претендентів на гетьманство, створені в «Чорній Раді», мають на меті показати інше. Це те, яким чином народ робить неправильний вибір, які люди насправді мають керувати, і якою була б історія України, її демократія, якщо невірного вибору вдалося б уникнути.
смотри ниже
Объяснение:
Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся фундамент, стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"