25 листопада 1838 Народився в Стеблеві, в сім’ї сільського священика.
1845 Івана віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Вивчив латинську, грецьку та церковнослов’янську мови, гарно навчався.
1853 Вступив до Київської духовної семінарії. Захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.
1855 Працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії.
1861 Вступає до Київської духовної академії. Самотужки вивчає французьку й німецьку мови, читає класику літератури.
1865 Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри. Пише повість «Дві московки»,«Панас Круть», велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності».
1865—1866 Викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії.
1866—1867 Викладає в гімназіях Каліша.
з 1873 Працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, і очолює гурток прогресивно настроєних учителів, пропагує українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.
1874 Роман «Хмари»
1875 «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
1878 «Микола Джеря»
1879 «Кайдашева сім’я»
1880 «Бурлачка»
1884 «Старосвітські батюшки та матушки»
1885 Йде у відставку й переїжджає до Києва, де присвячує себе літературній праці.
1888 Оповідання «Пропащі»
1890 «Афонський пройдисвіт»
1892 Казка «Скривджені»
1893 Повість «Поміж порогами»
1906 Статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» та «Українська поезія»
15 квітня 1918 Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду. Похований на Байковому кладовищі.
Сучасна творчість вражає нас сьогодні великою кількістю різноманітних видів мистецтв. Одним з них є література. Вона відіграє у нашому житті величну роль. З дитинства і аж до старості людина живе неначе у взаємодії двох світів – реальної дійсності і художньої літератури.
У різноманітних літературних подіях та образах ми часто намагаємося виявити повсякденне, досить звичне для нас, а от реальні відносини ми часто будуємо на прикладах вчинків ідеальних героїв та їхніх чарівних почуттів із прочитаних творів. З їхньою до ми пізнаємо життя, пізнаємо споконвічні духовні цінності, знаходимо відповіді на свої внутрішні питання, які нерідко хвилюють нас.
Далеко не кожний мав змогу відчувати бурхливі літературні емоції, проте всі ми наче торкнулися їх, одержали про них багато уявлень і в душі відчули щось схоже, коли переживали разом з героями книг їхні хвилювання й страждання. Саме у реальності тих героїв, які створені митцями слова, життя перед нами постає не тільки таким, яким воно являється насправді, але і таким, яким воно може бути, та навіть яким повинно бути.
Архітектура, музика, скульптура, живопис, хореографія, кінематограф… Все це різні форми творчості, самовираження людини, все це – мистецтво. Але, мабуть, лише художня література, яке є його найпопулярнішим видом, має найбільший вплив на розвиток і становлення людини та й і усього людства загалом.
Художня література, яка є мистецтвом слова — це особливий вид мистецтва, в якому носієм матеріальної образності є мова. Характеризують літературу певні особливості: її образи позбавлені візуальної достовірності, вона діє на людську фантазію, особливо гостро активізує інтелект; через слово реальність сприймається в усій її багатоманітності, відкриваються великі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, та їх спілкування.
Як виду мистецтва, літературі притаманне, багатогранне, історичне осмислення дійсності, сприймання та осмислення її, безпосередньо як процесу. Предметом літературного пізнання є людина в життєвому процесі, та і все, пов’язане з нею. Така всеохопність як читачеві так і письменнику дає унікальні та вражаючі можливості для пізнання людини — найдивовижнішого із творінь Господніх. Саме тому художню літературу також прийнято називати людинознавством. Людинознавство розуміється як природна прихильність літератури пізнавати, впливати і осмислювати світ людини. Навіть коли у художніх творах описуються пейзажі, події чи предмети, то автор все одно намагається покази їх так, як сприймає людина.
Література допомагає освоїти людині такі сторони життя і суспільства, які іншими шляхами пізнати не можна. Пізнати протиріччя людської сутності, її непрості стосунки зі світом родини і суспільства можливо через твори реaлістичної школи. Читачу у творах відкриваються непрості механізми людської психіки, поведінки через знайомство з цікавим та захоплюючим сюжетом, персонажами, які в свою чергу постають певними моделями людського світу. Іншими словами, немає потреб «практикувати» такі ситуаційні моделі у житті – розпізнати їх допомагає література, саме вона дає ключ для прочитання життя та мислення людини, і в такому розумінні її пізнавальна функція нерозривно пов’язана із морально-етичною та виховною, але вчить вона нeпомітно, впливає на найтонші струни людської душі.
Оскільки художня література більше схиляється до нюху, слуху, дотику, смаку, та до „шостого чуття» (ірреального, інтуїції), то її зазвичай відносять саме до синтетичних видів мистецтва. Вона дуже часто постає органом художньо-інтуїтивного пізнання, суспільним нeрвом, який відкриває механізм незалежності людини від влади. Також не можна не зазначити, що література виражає національну своєрідність народу, специфіку менталітету, а отже – і безпосередньо впливає на формування національної самосвідомості. Література викликає сильніші враження, мислинєві процеси, переживання, ніж, наприклад, архітектура, живопис, скульптура, адже вона є одним із найуніверсальніших видів мистецтва. А в розвитку творчої уяви людини їй взагалі немає рівних. Безумовно, література являє собою могутній засіб людино творення.
Найголовнішою тотожністю людини є та, яка визначає характер підсвідомості кожного її учасника та колективної свідомості – національна. Її формування відбувається внаслідок процесу національної ідентифікації. До того ж процес цей може бути як і свідомим, так і не усвідомленим. Такий процес національного ототожнення, відбувається саме під час опрацювання літературного твору. Адже література, як мистецтво, відноситься до сфери людського духу.
Дата Подія
25 листопада 1838 Народився в Стеблеві, в сім’ї сільського священика.
1845 Івана віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Вивчив латинську, грецьку та церковнослов’янську мови, гарно навчався.
1853 Вступив до Київської духовної семінарії. Захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.
1855 Працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії.
1861 Вступає до Київської духовної академії. Самотужки вивчає французьку й німецьку мови, читає класику літератури.
1865 Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри. Пише повість «Дві московки»,«Панас Круть», велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності».
1865—1866 Викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії.
1866—1867 Викладає в гімназіях Каліша.
з 1873 Працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, і очолює гурток прогресивно настроєних учителів, пропагує українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.
1874 Роман «Хмари»
1875 «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
1878 «Микола Джеря»
1879 «Кайдашева сім’я»
1880 «Бурлачка»
1884 «Старосвітські батюшки та матушки»
1885 Йде у відставку й переїжджає до Києва, де присвячує себе літературній праці.
1888 Оповідання «Пропащі»
1890 «Афонський пройдисвіт»
1892 Казка «Скривджені»
1893 Повість «Поміж порогами»
1906 Статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» та «Українська поезія»
15 квітня 1918 Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду. Похований на Байковому кладовищі.
Сучасна творчість вражає нас сьогодні великою кількістю різноманітних видів мистецтв. Одним з них є література. Вона відіграє у нашому житті величну роль. З дитинства і аж до старості людина живе неначе у взаємодії двох світів – реальної дійсності і художньої літератури.
У різноманітних літературних подіях та образах ми часто намагаємося виявити повсякденне, досить звичне для нас, а от реальні відносини ми часто будуємо на прикладах вчинків ідеальних героїв та їхніх чарівних почуттів із прочитаних творів. З їхньою до ми пізнаємо життя, пізнаємо споконвічні духовні цінності, знаходимо відповіді на свої внутрішні питання, які нерідко хвилюють нас.
Далеко не кожний мав змогу відчувати бурхливі літературні емоції, проте всі ми наче торкнулися їх, одержали про них багато уявлень і в душі відчули щось схоже, коли переживали разом з героями книг їхні хвилювання й страждання. Саме у реальності тих героїв, які створені митцями слова, життя перед нами постає не тільки таким, яким воно являється насправді, але і таким, яким воно може бути, та навіть яким повинно бути.
Архітектура, музика, скульптура, живопис, хореографія, кінематограф… Все це різні форми творчості, самовираження людини, все це – мистецтво. Але, мабуть, лише художня література, яке є його найпопулярнішим видом, має найбільший вплив на розвиток і становлення людини та й і усього людства загалом.
Художня література, яка є мистецтвом слова — це особливий вид мистецтва, в якому носієм матеріальної образності є мова. Характеризують літературу певні особливості: її образи позбавлені візуальної достовірності, вона діє на людську фантазію, особливо гостро активізує інтелект; через слово реальність сприймається в усій її багатоманітності, відкриваються великі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, та їх спілкування.
Як виду мистецтва, літературі притаманне, багатогранне, історичне осмислення дійсності, сприймання та осмислення її, безпосередньо як процесу. Предметом літературного пізнання є людина в життєвому процесі, та і все, пов’язане з нею. Така всеохопність як читачеві так і письменнику дає унікальні та вражаючі можливості для пізнання людини — найдивовижнішого із творінь Господніх. Саме тому художню літературу також прийнято називати людинознавством. Людинознавство розуміється як природна прихильність літератури пізнавати, впливати і осмислювати світ людини. Навіть коли у художніх творах описуються пейзажі, події чи предмети, то автор все одно намагається покази їх так, як сприймає людина.
Література допомагає освоїти людині такі сторони життя і суспільства, які іншими шляхами пізнати не можна. Пізнати протиріччя людської сутності, її непрості стосунки зі світом родини і суспільства можливо через твори реaлістичної школи. Читачу у творах відкриваються непрості механізми людської психіки, поведінки через знайомство з цікавим та захоплюючим сюжетом, персонажами, які в свою чергу постають певними моделями людського світу. Іншими словами, немає потреб «практикувати» такі ситуаційні моделі у житті – розпізнати їх допомагає література, саме вона дає ключ для прочитання життя та мислення людини, і в такому розумінні її пізнавальна функція нерозривно пов’язана із морально-етичною та виховною, але вчить вона нeпомітно, впливає на найтонші струни людської душі.
Оскільки художня література більше схиляється до нюху, слуху, дотику, смаку, та до „шостого чуття» (ірреального, інтуїції), то її зазвичай відносять саме до синтетичних видів мистецтва. Вона дуже часто постає органом художньо-інтуїтивного пізнання, суспільним нeрвом, який відкриває механізм незалежності людини від влади. Також не можна не зазначити, що література виражає національну своєрідність народу, специфіку менталітету, а отже – і безпосередньо впливає на формування національної самосвідомості. Література викликає сильніші враження, мислинєві процеси, переживання, ніж, наприклад, архітектура, живопис, скульптура, адже вона є одним із найуніверсальніших видів мистецтва. А в розвитку творчої уяви людини їй взагалі немає рівних. Безумовно, література являє собою могутній засіб людино творення.
Найголовнішою тотожністю людини є та, яка визначає характер підсвідомості кожного її учасника та колективної свідомості – національна. Її формування відбувається внаслідок процесу національної ідентифікації. До того ж процес цей може бути як і свідомим, так і не усвідомленим. Такий процес національного ототожнення, відбувається саме під час опрацювання літературного твору. Адже література, як мистецтво, відноситься до сфери людського духу.